ЕКОНОМІКА МАЄ БУТИ ЕКО-СОЦІАЛЬНОЮ
АНАЛІТИЧНА ЗАПИСКА ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ НОВІЙ ВЛАДІ
ВІД РЕДАКЦІЇ.
Римський клуб – одна з найвпливовіших міжнародних неурядових організацій, покликаних стати світовим каталізатором будь-яких позитивних змін в галузі розвитку.
Клуб є незалежною від усіляких політичних, ідеологічних і економічних впливів аналітично-прогностичною структурою, що об’єднує науковців усього світу.
Предмет діяльності клубу – «світова проблематика», низка взаємопов’язаних першочергових проблем, які постають перед людством: політичних, соціальних, економічних, технологічних, екологічних, психологічних і культурних.
Ці проблеми становлять коло інтересів клубу з огляду на усвідомлення ним дедалі більшої взаємозалежності країн унаслідок глобалізації та неможливості кожною країною вирішити ці проблеми самотужки.Матеріал, який пропонується сьогодні читачам «Всеукраїнської технічної газети», – спроба вітчизняних представників Римського клубу проаналізувати екологічні та соціальні події, що відбувалися в нашій країні як за часів її радянського минулого, так і в добу незалежності. Від звичайних глобальних прогнозів Римського клубу пропонований матеріал відрізняється лише скромнішим масштабом досліджуваного об’єкта, проте щодо глибини розробки теми, вона повністю відповідає найкращим традиціям цієї організації.
Декілька місяців тому окремі положення цього матеріалу опублікувало «Дзеркало тижня». Утім, у значно скороченій та подекуди неточній статті, на жаль, загубилося багато важливих авторських ідей. Повна авторська версія, що ми її сьогодні публікуємо, дозволить читачеві детально уявити всю складність і водночас необхідність заміни традиційної економіки, далекої від проблем конкретної людини та якості довкілля, новою моделлю виробництва та споживання. У дні чергової річниці Конференції ООН з довкілля та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), на якій Україна взяла зобов’язання будувати своє майбутнє на засадах сталого розвитку (досі нереалізоване), цей матеріал може бути вкрай доречним.
Богдан Гаврилишин, член Римського клубу
Становлення України як сучасної розвинутої держави та спроможність забезпечувати свої національні інтереси визначально залежать від її повноцінного входження в європейські та світові процеси.
Одним з головних викликів, що постали перед людством в сучасну добу, є нагальна потреба принципової зміни стосунків людини і природи. Сучасна індустріальна цивілізація, що стрімко розростається, почала вичерпувати існуючу ресурсно-екологічну базу та поступово входить в епоху планетарної кризи, що охоплює різноманітні аспекти людського життя.
Недопущення розгортання цієї кризи є ледь не головним завданням людської цивілізації у ХХІ столітті.
Що таке еко-соціальна ринкова економіка,
або Як бачить сталий розвиток Європа
Для адекватної відповіді на виклики часу в основу модернізаційної стратегії України слід покласти новітню доктрину “сталого (екологічно і соціально збалансованого) розвитку”. Нинішня стратегія розвитку країни, що покладається на зростання у застарілих, ресурсно-витратних та екологічно шкідливих галузях важкої промисловості й експорт первинної продукції, не може забезпечити надійну основу поступу країни на довгострокову перспективу. Водночас, орієнтиром в модернізації країни має стати не так Польща чи Прибалтика з їхньою стратегічною, зокрема промисловою і технологічною, периферійністю, як екологічно і соціально збалансоване постіндустріальне суспільство, в напрямку якого спрямовують свій розвиток передові країни Європи.
Європейська модель “еко-соціальної ринкової економіки”, що нині висувається майже в кожній програмі консервативних, соціал-демократичних і ліберальних партій провідних країн ЄС, є сучасною європейською реалізацією концепції сталого розвитку і може служити як стратегічний орієнтир для України. Ця доктрина була офіційно закріплена ЄС у 2001 році з прийняттям "Стратегії сталого розвитку Європейського Союзу", що визначає загальний вектор змін на рівні політики і законодавства як ЄС в цілому, так і його країн-членів.
Еко-соціальна ринкова економіка і сталий розвиток суспільства грунтується на трьох підмурках – це органічне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості та ресурсно-екологічної збалансованості. Економічне зростання, що відбувається без врахування екологічних чинників, не може бути сталим і тривким в довгостроковій перспективі. Так само неприйнятною є охорона довкілля, що готова нехтувати інтересами людей і приносити в жертву задоволення базових людських потреб (це, на жаль, властиво для багатьох екологічних рухів та партій зелених). Масштабні ж соціальні проекти, яким бракує надійного економічного механізму створення суспільного багатства, як засвідчив історичний досвід побудови комунізму, також зрештою приречені на невдачу.
Важливою складовою еко-соціальної ринкової економіки є широке застосування ринкових стимулів та еколого-економічних механізмів у вирішенні проблем природного довкілля, а також обмеження жорсткого адміністративного управління чи регулювання. Реалізація такої моделі вимагає перегляду макроекономічної та секторальної політики з метою “інтерналізації екстерналій” – трансформування зовнішніх екологічних і соціальних факторів, пов’язаних з виснаженням природних ресурсів і забрудненням довкілля, у внутрішні витрати виробництва та їх інтеграцію в процес ринкового ціноутворення.
Ключове значення має реалізація інноваційної еколого-економічної політики, зокрема таких її складових як "торгівля квотами на викиди" та "еко-трудова податкова реформа". Наприклад, фіскально нейтральна податкова реформа, що спрямована одночасно на створення робочих місць та збереження довкілля, частково переносить базу оподаткування з трудових ресурсів (доходу та фонду заробітної плати) на споживання природних ресурсів та шкідливі викиди і відходи. Така політика стає важливим моментом структурної перебудови і вже розпочалася в індустріально розвинених країнах ЄС, особливо в Німеччині, Данії, Швеції та Нідерландах.
Камо грядеші, Україно,
або Чи далеко нам наразі до сталості?
В останні роки було розроблено кілька методів для порівняння стану національного довкілля і довгострокової сталості національної економіки різних країн. У жодному з цих досліджень Україна не має гарних результатів.
Під час саміту Всесвітнього економічного форуму в Давосі в 2001 році був презентований Індекс екологічної сталості країн, що дозволяє оцінити прогрес на шляху до сталого розвитку за допомогою 22 комплексних індикаторів, які разом охоплюють 67 різноманітних параметрів. Рейтинг країн за ІЕС базується на порівняльному аналізі індикаторів для різних країн і дає узагальнену оцінку ситуації в них. Із 122-х країн, що були включені в нього у 2001 році, Україна опинилася на 110 місці, що красномовно говорить саме за себе, а в п'ятірку світових лідерів увійшли Фінляндія, Норвегія, Канада, Швеція та Швейцарія. Наступного 2002 року індекс був розрахований вже для 142-х країн світу: перша п'ятірка світових лідерів не змінилася, а Україна опустилася ще нижче – на 137 місце серед 142-х країн.
Living Planet Report за 2002 рік, що видається Світовим фондом дикої природи і застосовує методологію еко-відбитку (eco-footprint), ставить Україну на 111 місце серед 146 країн. А комплесна система, розроблена відомим експертом Робертом Прескотом-Аленом й наведена в його книзі “Добробут націй” (2002), віднесла Україну на 128 місце серед 180 країн.
Зазначені показники є результатом того, що Україна, успадкувавши від комуністичного режиму неефективну ресурсомістку економіку, вкрай занедбане довкілля та архаїчно-індустріальну суспільну свідомість, за минулі роки не змогла подолати негативні тенденції свого попереднього розвитку у складі СРСР. Натомість посилилась невідповідність між інтересами країни та її економікою, яка орієнтується переважно на виробництво сировинних продуктів, а її ресурсоємність, затратність і екологічна шкідливість навіть зросли. Зокрема, протягом 1991-2003 років зросли споживання ресурсів та обсяги різноманітних видів забруднення на одиницю ВВП країни.
Легкий спосіб розвитку важкої промисловості,
або Сировинний експорт як українське «ноу-хау»
Попри ці дуже тривожні тенденції попередня українська влада підпорядковувала свою політику виключно цілям економічного зростання, що заохочувало марнотратне споживання природних ресурсів, забруднення довкілля та імпорт енергоносіїв. За даними Світового банку енергоефективність економіки України - тобто виробництво ВВП [вираженого через паритети купівельної спроможності] на одиницю спожитої енергії - в 2002 р. була нижче за відповідний показник Польщі - в 2,5 рази, США та Китаю - в 3 рази, а Японії - в 4,5 рази. Посилилася структурна деформація промисловості України: в цілому, порівняно з 1991 роком у структурі промислового виробництва України різко зросла частка сировинно- та енергомістких й водночас найбільш забруднюючих довкілля галузей промисловості - гірничо-металургійної, паливно-енергетичної, хімічної і нафтохімічної - з 23% у 1991 р. до близько 60% у 2003 р.
До того ж, сформувалась яскраво виражена сировинна й низькотехнологічна спрямованість експорту, що суттєво знижує його ефективність, відбувся занепад високотехнологічних галузей промисловості. Частка матеріало- та енергомістких галузей в українському експорті сягнула понад 60%, причому понад 40% від усього експорту припадає на продукцію однієї галузі - чорної металургії.
Таким чином, промислове зростання в Україні у 2000-04 роках було низької якості й створило загрозу самодостатнього зростання важких галузей, зокрема застарілої гірничо-металургійної галузі (близько 50% виробництв з виплавки сталі в Україні використовують архаїчний мартенівський процес, винайдений майже 150 років тому ще у 1860-х роках, тоді як в середньому в світі – лише 20% виробництв, а в ЄС, США і Японії він не використовується взагалі). В Україні ж залишаються переважно занапащені гірничими підприємствами землі й забруднюючі довкілля відходи та викиди гірничо-збагачувальних і металургійних заводів. Водночас, висока платоспроможність цих галузей завдяки тимчасовій експортній кон’юнктурі спричиняє перерозподіл на їх користь сировинних і фінансових ресурсів та політичного впливу, що суттєво стримує розвиток національної економіки, орієнтованої на внутрішній ринок.
Неадекватність української влади та бізнесу,
або Несвідома українська свідомість
Зрозуміло, що попередня влада несе відповідальність за таку короткозорість своєї політики розвитку, в тому числі й через неадекватну економічну та податкову політику. Зокрема, існуюча податкова система є суттєво незбалансованою, оскільки значно збільшує вартість праці (робочої сили) серед інших економічних факторів – в Україні соціальні податки на фонд заробітної плати сягають до 40% від розміру зарплати. Це перешкоджає підприємцям у наймі працівників та офіційній оплаті праці, а також заохочує до неофіційної виплати зарплати (“в конвертах”) та підживлює тіньову економіку, особливо в галузях зі значною часткою зарплати в ціні продукції, зокрема в сфері послуг та високих технологій. Водночас, ця податкова система фактично не справляє податки за споживання природних ресурсів і забруднення, що робить їх відносно дешевими (особливо, коли вони субсидуються як в металургії, зокрема через вугільну галузь та інші канали), а це заохочує марнотратство ресурсів і створення відходів. Очевидними наслідками такої політики стали ускладнення в створенні нових робочих місць й потужний стимул до тіньового найму працівників, з одного боку, та надмірне використання природних ресурсів й масштабне забруднення довкілля, з іншого.
Однак українські бізнесові кола також мусять розділити провину. Українська промисловість гостро потребує глибокої технологічної модернізації, зокрема ресурсоефективних технологій, систем екологічно чистого і безпечного виробництва, а також ефективного менеджменту у використанні природних ресурсів та охороні довкілля. Поступ до сталого розвитку вимагає соціально і екологічно відповідального підприємництва, готового активно змінювати свою виробничу практику та сприяти формуванню раціонального і дієвого державного регулювання (податки, субсидії, екологічні нормативи, торгівля квотами на викиди, тощо).
На жаль, більшість крупних підприємців – в значній частині вихідці зі старої номенклатури, що захопили власність у свої руки, – переймаються переважно боротьбою з конкурентами за контроль над застарілою промисловою базою та її експлуатацію з метою одержання швидких надприбутків, а стратегічне довгострокове планування та перспективний розвиток виходять за межі їхніх пріоритетів. Існуючі ж економічні “правила гри”, навіть за умов повного дотримання чинного законодавства, не створюють потужних економічних стимулів для докорінної модернізації економіки країни та її диверсифікації, й навіть заохочують до нехтування потреби в масштабному технологічному переоснащенні та інноваціях. По суті, відбувалося “проїдання” олігархічними кланами промислової спадщини СРСР за сприяння з боку держави.
Крім того, така політика сприяла консервації способу мислення багатьох людей в промислових регіонах України, яке фактично й далі базується на застарілих міфах, стереотипах та ментальних настановах комуністичного індустріального суспільства. Архаїчно-індустріальна і денаціоналізована суспільна свідомість значної частини населення в деяких регіонах країни в поєднанні з монопольним становищем радянських промислових гігантів щодо забезпечення робочих місць та засобів існування для цих людей створили сприятливий грунт як для формування неофеодальних (вассальних) суспільних відносин, так і для масових політичних маніпуляцій в цих регіонах.
Що робити,
або Стратегічні завдання нової української влади
Проте в українському суспільстві поступово формується, особливо серед молоді, потреба в політиці, що органічно поєднає прагнення політичної і економічної свободи, соціальної справедливості та екологічної безпеки. Стратегічним завданням нової влади має стати формування еко-соціальної ринкової економіки, спрямованої на забезпечення добробуту всіх членів суспільства при дотриманні балансу економічних, екологічних і соціальних чинників.
Така комплексна візія майбутнього здатна подолати межі традиційних ідеологій та орієнтована на досягнення суспільного консенсусу, оскільки апелює до всього народу і не розділяє його на антагоністичні суспільні верстви. В цьому плані парадигма сталого розвитку та європейська модель еко-соціальної ринкової економіки мають фундаментальну перевагу над “ідеологічними доктринами”, які базуються на ідеологіях індустріальної доби і абсолютизують окремі суспільні цінності та конфлікти, або виражають інтереси окремих класів чи соціальних груп. Такі політичні філософії не носять синтезуючого харктеру і є неадекватними в епоху глобалізації та формування постіндустріального суспільства.
З огляду на те, що олігархічні клани в Україні та інших країнах колишнього СРСР, значною мірою паразитують на експлуатації природного та людського капіталів, модель еко-соціальної ринкової економіки надає також інструментарій для мирного економічного демонтажу олігархічної системи і тіньової економіки. Передусім за допомогою інноваційної економічної політики – запровадження оподаткування ресурсопотоків та принципу “менше оподатковувати корисне і бажане (робочі місця й доходи) й більше оподатковувати небажане і шкідливе (споживання ресурсів й забруднення)”. Цей підхід може бути реалізований шляхом фіскально нейтральної (без збільшення частки податків у ВВП) “еко-трудової податкової реформи” – часткового перенесення наголосу з оподаткування фонду заробітної плати на оподаткування потоків природних ресурсів та шкідливих викидів – аналогічно до змін, що нині запроваджують в багатьох країнах ЄС як один з ключових інструментів структурної перебудови.
На переконання деяких українських експертів та окремих далекоглядних промисловців така реформа в системі оподаткування є ледь не єдиною стратегією, що дозволить одночасно ефективно збільшувати зарплату в процесі економічного розвитку, залучати інвестиції в технологічні інновації, зменшити витрати енергоносіїв та інших природних ресурсів через зменшення енерго- та матеріалоємності виробництва. Крім того, вона дозволить здійснити ефективну структурну перебудову промисловості, зменшити шкідливі викиди і забруднення природного довкілля і залежність від імпорту енергоносіїв, поліпшити торговельний баланс та підвищити національну безпеку країни.
Здатність національного бізнесу знайти адекватний баланс між отриманням прибутку, соціальною справедливістю та збереженням довкілля буде одним із вирішальних чинників для успішного переходу до сталого розвитку України. При цьому дороговказом для бізнесу має стати той факт, що в сучасному світі кращі ресурсні та екологічні показники підвищують конкурентоспроможність бізнесу на світовому ринку, зокрема сприяють доступу на дедалі більш екологізовані ринки Європейського Союзу.
Стратегічне бізнес-планування може застосовувати концепцію “Еко-ефективності”, що означає поєднання економічної і екологічної ефективності з метою створення більшого економічного добробуту з меншими втратами для природного довкілля. Оскільки Україна успадкувала переважно неефективні, ресурсовитратні й екологічно брудні виробництва, бізнесова стратегія еко-ефективності може виявитися дуже корисною для багатьох промислових підприємств та допомогти українським компаніям зрозуміти перспективні шляхи їх виживання та розвитку в умовах глобального ринку.
Скільки коштує бути європейцем,
або Чого може навчити досвід сусідів
Адаптація до вимог спільної екологічної політики Європейського Союзу виявилася одним із найскладніших завдань для 10 пост-комуністичних країн Європи, які вступили до ЄС у 2004 році або планують вступити у 2007-му. Угоди про вступ передбачають повний перехід протягом нетривалого перехідного періоду до реалізації в цих країнах екологічної політики ЄС, яка визначається у понад 200 Директивах ЄС (нормативних актах, рішеннях і стратегіях). В правовому плані інтерпретація з боку ЄС цієї умови означає "повне узгодження національного законодавства в такий спосіб, щоб воно на 100% відповідало вимогам законодавства ЄС, причому не тільки на папері, але й, безумовно, на практиці". Тож, вступ до ЄС передбачає повну гармонізацію внутрішнього законодавства країн-кандидатів – тобто перенесення в нього (інкорпорацію) чинного законодавства ЄС, практичне впровадження вимог законодавства ЄС, в тому числі усіма підприємствами, створення адміністративного потенціалу для контролю за його неухильним дотриманням.
За оцінкою Комісії ЄС (1998 р.), перехід до європейських стандартів лише в сфері екологічної політики вимагатиме від десяти країн ЦСЄ до 2010 року значних витрат – близько 120 млрд. євро, що відповідає в середньому 2,5% ВВП щорічно. Оцінки вартості виконання вимог ЄС, зроблені кількома країнам ЦСЄ, так само свідчать про значний масштаб необхідних коштів. Згідно даних міністерства з питань довкілля Польщі, наприклад, "виконання базових директив ЄС щодо чистоти води, повітря та грунтів" до 2010 року коштуватиме від $33 млрд. до $44 млрд. Зважаючи на те, що на початку століття щорічні інвестиції в Польщі в охорону довкілля вже сягнули від $1,9 млрд. до $2,2 млрд. (1,7% ВВП), для досягнення її власної нижньої оцінки країні довелося додатково збільшити витрати в цьому десятиріччі ще більш ніж на 1/3.
Необхідність таких інвестицій стала додатковим тягарем для економік країн-кандидатів, оскільки ЄС чітко роз’яснив, що якими б зрештою не були їх витрати на впровадження екологічної політики ЄС, кошти мають надійти насамперед з їх внутрішніх джерел. Допомога з боку ЄС складає в середньому лише 5% від прогнозованих загальних видатків, надається для окремих високо пріоритетних проектів і має служити каталізатором для надання відповідної допомоги іншими зовнішніми донорами, такими як ЄБРР і Світовий банк, а головно для інвестицій приватного капіталу.
Дискусійним питанням в переговорах щодо вступу був зміст і тривалість тих чи інших перехідних періодів, які ЄС надавав країнам-кандидатам, аби тимчасово полегшити тягар повного дотримання екологічних директив ЄС. За оцінками, наприклад, адаптація лише в тих питаннях, в яких Угорщині були надані перехідні періоди коштуватиме їй близько $8 млрд., або близько 1,5 % ВВП щорічно до 2015 року. Водночас, Угорщина має сама забезпечити 93% цієї суми, решту зможе покрити допомога з боку ЄС.
При цьому першочерговим питанням для країн-кандидатів стала мінімізація негативного впливу цієї гармонізації на їхню економічну конкурентоспроможність. Водночас позитиви такої адаптації економіки країн ЦСЄ мають характер стратегічних переваг – зменшення енерго- та матеріалоємності економіки, доступ до екологічно орієнтованих ринків передових країн ЄС, поліпшення торговельного балансу, кращий стан природного довкілля та здоров’я населення, і зрештою значне покращення якості життя й конкурентоздатності націй на глобальній арені.Тож Україні реально загрожує небезпека виникнення на заміну колишній “залізній завісі” новітньої “екологічної завіси”, що відділятиме її від решти Європи. З огляду на це, Україна потребує поступового наближення своєї політики до стандартів ЄС, що буде здійснюватися з урахуванням національних інтересів, умов та можливостей, а головне орієнтуватиметься на нові, перспективні еколого-економічні механізми, що нині формуються в ЄС в рамках його стратегії сталого розвитку та моделі еко-соціальної ринкової економіки.
Сталий розвиток і євроінтеграція:
різні прояви одного процесу
У червні 2001 року на саміті лідерів країн-членів ЄС у Гетеборзі були обговорені пропозиції Європейської Комісії щодо переходу до сталого розвитку Європейського Союзу та прийнята спільна "Стратегія сталого розвитку ЄС". Стратегія окреслила заходи, які мають здійснити як установи ЄС, так і країни-члени. Зокрема, показовим є той факт, що національні стратегії сталого розвитку країн ЄС вимагають глибокого залучення приватного бізнесу, а також практичної інтеграції принципів сталого розвитку в секторальну політику.
Сталий розвиток як інтеграція економічних, соціальних та екологічних цілей в діяльності людей є великим політичним викликом сучасності. Активна відповідь на цей виклик в Україні, дозволить, з одного боку, впроваджувати нову модель еко-соціальної ринкової економіки як сучасну "стратегію розвитку", що спрямована на всебічне покращення якості людського життя. А з іншого боку, вона служитиме надійною основою для євроінтеграційного процесу та вступу України до ЄС на наступному етапі його розширення, оскільки критерій "сталого розвитку" безсумнівно виходитиме на перший план.
Вже в нинішньому Плані дій Україна-ЄС, ухваленому Комісією ЄС в грудні 2004 р., сталий розвиток зазначається як важлива довгострокова мета. Сприяння сталому розвитку винесено в окремий пункт Плану, в якому заначається необхідність формування адміністративної структури та процедур для забезпечення стратегічного планування сталого розвитку в Україні за участі усіх зацікавлених сторін; розробки, прийняття та впровадження національної стратегії сталого розвитку; інтеграції відповідних принципів в секторальну політику в Україні, а саме в промислову, енергетичну, транспортну, аграрну та регіональну політики.
Євроінтеграційна політика України, що має сенс на цьому етапі, повинна дозволяти "рух на випередження" – до ЄС "майбутнього", радше ніж до його "минулого". Таку політику слід будувати на засадах перспективності, ефективності, а також адекватності тенденціям і динаміці розвитку самого Європейського Союзу, що визначатимуть критерії та конкретні умови вступу України до ЄС в майбутньому. Зрештою, таку політику слід орієнтувати на можливе спрощення й здешевлення для України виконання цих майбутніх вимог ЄС, що можна досягти на основі осмисленого й добре підготовленого зближення з ЄС в наступні роки.
Підбиваючи підсумки:
порядок денний для нової України
Цілком очевидно, що нова Україна потребує глибокої адміністративної реформи системи державного управління у сфері використання природних ресурсів і охорони природного довкілля з метою його принципового вдосконалення, що передбачає впровадження функціонального (негалузевого) підходу в управлінні природними ресурсами та охороні природного довкілля, організаційно-адміністративного розподілу функцій державного регулювання і контролю, з одного боку, та функцій господарської діяльності, з іншого, впровадження принципів сталого розвитку як в державне управління, так і в господарську діяльність природокористувачів.
Треба створити систему інтегрованого державного управління всім комплексом природних ресурсів та інших видів природного капіталу країни (до яких відносяться надра, водні, земельні, лісові, рибні, рекреаційні ресурси, атмосфера, біорізноманіття і генетичний банк рослин і тварин, тощо), а також охорони природного довкілля.
Це завдання вирішується шляхом створення єдиного органу державного управління – Мінстерства природних ресурсів і охорони довкілля, якому передаються всі функції державного регулювання і контролю та підпорядковуються всі нинішні державні комітети за видами природних ресурсів.
Господарська діяльність міністерства та державних комітетів повністю виділяється у відповідні державні холдингові компанії, яким передаються відповідні господарські функції та активи. Ці державні компанії мають діяти за ринковим принципом в межах загального державного регулювання та контролю. “Ручне управління” господарською діяльністю з боку державних службовців має бути цілком ліквідоване.
Необхідно також створити Національну ради з питань сталого розвитку при Президенті або прем’єр-міністрі для розроблення та впровадження національної стратегії розвитку, що базується на збалансованості економічних, соціальних і екологічних чинників. Рада повинна виконувати роль загальнонаціонального органу, що має зіставити існуючі різноманітні інтереси та виробити консенсусну стратегію сталого розвитку країни, яка відображатиме інтереси всього суспільства, об’єднати зусилля урядовців, представників бізнесу та фахівців недержавних організацій, а її склад має бути сформований на паритетних засадах з представників усіх трьох секторів. Крім того, з метою консолідації зусиль суспільства робота Ради має передбачати як широке залучення бізнесу й громадськості до процесу вироблення національної стратегії, так і їх активну участь в її подальшому практичному впровадженні.
У структурі Міністерства природних ресурсів і охорони довкілля треба передбачити створення окремого Департаменту сталого розвитку та євроінтеграції, що включатиме в себе структурні підрозділи, які відповідатимуть за співпрацю з Національною радою з питань сталого розвитку в розробці й впровадженні національної стратегії, за розробку перспективних еколого-економічних механізмів (торгівля квотами на викиди, екологічні податки, тощо), за гармонізацію екологічної політики України зі стандартами Європейського Союзу, та за співпрацю з європейськими та міжнародними організаціями у сфері сталого розвитку.
Роботою департаменту має керувати один із заступників міністра.
Треба також вирішити кадрове питання, призначивши на керівні посади сучасно мислячих, європейсько-орієнтованих патріотичних професіоналів, що здатні мислити сучасно і добре розуміють, що сьогодні Україна стоїть на порозі масштабних суспільно-політичних змін, а це дає шанс модернізувати державу з урахуванням фундаментальних тенденцій світового розвитку, виробити стратегію модернізації, що базуватиметься на сучасних світоглядних принципах, дасть дороговкази в гідне майбутнє й створить засади для конкурентоспроможності української нації в епоху глобалізації.
"Всеукраїнська технічна газета" №26 (130), 30 червня 2005 р.