Володимир Василенко: «У дипломатії і міжнародному праві не можна оперувати категоріями «перемог» і «програшів»

— Володимире Андрійовичу, усе ж таки громадськість не полишає переконаність, що Румунія в Гаазі отримала більше, ніж Україна. Не тільки ми третього числа накладали одна на одну карти й порівнювали запитні лінії делімітації сторін з отриманим результатом. Цілком очевидно, що значна частина лінії, визначеної судом, збігається з румунською. Чому не з нашою?

— Я хотів би спочатку подати загальну картину, а потім уже перейти до деталей. Насамперед підкреслю: як і очікувалося, рішення суду є компромісним. Суд не підтвердив ні лінію розмежування, яку пропонувала Румунія, ні ту, яку обстоювала Україна. Важливо зазначити, що рішення суду було одностайним. Суд ухвалив його, базуючись на власному баченні всієї картини. Зрозуміло, рішення суду є об’єктивнішим, ніж суб’єк­тивні позиції кожної зі сторін. Звісно ж, суд розглянув кожен аргумент обох сторін — детально і не ігноруючи жодного з них. Зауважу, що більшість принципових елементів юридичної позиції румунської сторони суд відкинув, а сприйняв українську аргументацію.

— Що конкретно було відкинуто?

— По-перше, румунська сторона наполягала на тому, що, крім точки, в якій перетинаються територіальні води Румунії та України (за їхніми позначеннями — F), вихідною точкою відліку має бути ще й якась точка Х (див. карту. — Т.С.), що розташована на дузі, яка описує 12-мильну смугу територіальних вод навколо острова Зміїний. І пропонували проводити лінію делімітації, яка йде від точки F (лінія перетину зовнішніх кордонів територіальних вод обох сторін на захід від о. Зміїний), до цієї міфічної точки Х, потім — далі на схід, а потім на південь. Ми аргументовано оспорювали цю позицію. Наші докази були такі: на картах, які демонструвала румунська сторона, було позначення — хрестик на дузі. При цьому жодних координат під хрестиком не було і, головне, не було ніяких документів, доповнень до карт, у яких би фігурувала ця точка, де пояснювалося б, звідки вона взялася і вказувалися б її координати. Тому суд із цим не погодився. Ця його позиція принципово важлива.

Далі. Суд не погодився з позицією румунської сторони, відповідно до якої 12-мильна смуга навколо острова Зміїний — це смуга, що окреслює багатоцільову морську зону. У межах якої знаходяться і територіальні води, і континентальний шельф, і виняткова економічна зона, що належать цьому острову. Суд не прийняв такої аргументації. І визнав правильною українську, оскільки тоді, коли створювалися карти й документи, на які посилалася румунська сторона (а це кінець 40-х—початок 50-х років минулого століття), таких понять, як «континентальний шельф» і «виняткова економічна зона», уза­галі не було. Вони тільки концептуально зароджувалися. Таким чином, за початкову точку відліку взяли тільки точку перетину українських і румунських територіальних вод на захід від острова Зміїний.

Крім того, румунська сторона наполягала на тому, що для визначення району делімітації мають братися до уваги лише прилеглі узбережжя України і Румунії або ж тільки протилежні узбережжя двох країн. Таким чином робилися спроби виключити значну частину узбережжя України і звузити район делімітації. Але суд із цим також не погодився. І визнав, що мають ураховуватися і прилеглі узбереж­жя (тобто усе узбережжя Румунії та узбережжя України, яке тягнеться до Одеси і далі) і протилежні (тобто українське узбережжя від мису Сарич до мису Тарханкут).

— Якби суд погодився з румунською позицією, то окреслена на карті зона делімітації була б істотно меншою?

— Так, причому це зменшення було б саме за рахунок прав України. У такому разі Румунії довелося б виділити значно більшу ділянку в спірній зоні.

Також важливим є судове підтвердження того, що острів Зміїний був переданий Радянсь­кому Союзу і тепер є частиною України в результаті імплементації Паризького мирного договору 1947 року. І що протокол 1948 р., за яким Зміїний був переданий СРСР, є законним, як акт застосування Паризького мирного договору. Тобто були відкинуті заяви румунської сторони — і письмові, і усні, — відповідно до яких Зміїний був нібито нелегітимно включений у територію Радянського Союзу, а Україна користується результатами цієї несправедливості, допущеної після Другої світової війни.

Крім того, суд своїм рішенням визнав, що острів, як частина дер­жавної території України, має свій континентальний шельф та економічну зону. Водночас суд не визнав Зміїний як прибережний острів, оскільки той розташований далеко від узбережжя і його розміри є незначними. Це стало причиною того, що суд не вважав доцільним, щоб базові точки відліку для конст­руювання лінії делімітації були розташовані на острові. Але суд також не погодився і з тим, що точкою відліку може бути й румунська Сулинська дамба, як пропонували наші опоненти. Тож можна говорити про неупереджений підхід суду, що не надав переваг ні одній, ні другій стороні. Оскільки якщо взяти невеличкий острів Зміїний і Сулинську дамбу, як штучну споруду, то вони проектують збільшення ділянки делімітації, непропорційне їхнім розмірам і значущості.

— Але все ж таки, ще раз, чому суд не врахував при делімітації острів Зміїний?

— Тому що це не прибережний острів, який до того ж дуже маленьких розмірів.

— У такому разі, яка користь Україні від того, що суд підтвердив, що Зміїний — це острів, а не скеля, як наполягала Румунія, якщо його все одно не врахували при делімітації?

— Завданням суду не було визна­чати статус Зміїного — острів це чи скеля. Мандатом суду було — провести лінію делімітації, зважаючи на так звані релевантні обставини.

— Але ж румуни багато в чому будували свою позицію саме на тому, що Зміїний це нібито скеля.

— Так, справді. Проте суд якраз і відкинув аргументи, що, мовляв, Зміїний не має права на континентальний шельф і економічну зону. Якби він став на позицію Румунії, то тоді континентальний шельф та економічна зона Румунії мали б починатися відразу ж після 12-мильної зони, яка оточує Зміїний. Суд на це не пішов. Саме в цьому позитивне значення для України рішення суду. І позитив у тому, що було відкинуто претензію Румунії на час­тину спірної зони поблизу від Зміїного (на карті її заштриховано. — Т.С.).

Негативним для нас було те, що з причин, про які я вже говорив, суд не врахував острів при делімітації як релевантну обставину, тобто обставину, яка дозволила б коригувати сконструйовану ним рівновіддалену лінію, збільшуючи континентальний шельф та економічну зону України.

— Тепер щодо пропорції довжини узбереж. Наскільки мені відомо, українська сторона пропонувала різні варіанти цього співвідношення: 5,2:1; 4,1:1 і 3,7:1. Суд визначив цю пропорцію як 2,8:1. Звідки така різниця?

— Суд не погодився з нашим методом підрахунку довжини узбережжя і вибрав інший. Це його право. Ми при обчисленнях ураховували узбережжя і Каркінітсь­кої затоки, і Ягорлицької, і гирла Дніпра (Дніпровського лиману). Проте суд їх не розглядав, оскільки вважав, що вони не входять до району, який підлягає делімітації.

— А українська запитна лінія будувалася з урахуванням і острова Зміїного, і зазначених вище заток, тобто з урахуванням довшого українського узбережжя?

— Саме так.

— Проте різниця між довжиною українського і румунського узбереж, на мій погляд, досить істотна. Чому ж суд не відкоригував рівновіддалену лінію?

— Суд вважає, що для цього диспропорція в довжинах узбереж має бути досить істотною, радикальною.

— Як у спорі США і Канади стосовно затоки Мейн або Данії і Норвегії, які ділили морські простори між Гренландією та островом Ян-Маєн, тобто приблизно 8:1; 9:1?

— Так. А 2,8:1 — це, на думку суду, невелика різниця. І, виходячи з усіх інших обставин, суд вирішив, що це не є релевантною обставиною, яка може змінити рівновіддалену лінію.

— А якісь інші релевантні обставини були враховані? Скажімо, міркування безпеки тієї чи іншої сторони, риболовство або ще щось?

— Суд вирішив, що Україна і Румунія опинилися тут у рівному становищі — і в плані забезпечення своєї безпеки, і здійснення економічної діяльності. Тому інші обставини на рівновіддалену лінію не вплинули.

— А це правда, що українська запитна позиція практично збігалася з запитною позицією, висунутою свого часу Радянсь­ким Союзом, а лінія делімітації, визначена Міжнародним судом, дуже близька до радянської компромісної лінії?

— Так. Ми успадкували цей спір з Румунією від Радянського Союзу. СРСР вів переговори із цьо­го приводу з 1967 року до 1987-го. А Україна почала їх у перші роки після відновлення незалежності. Формально переговори щодо делімітації континентального шельфу та економічних зон між нашими країнами почалися після 1997 року, тобто після укладання великого договору. Але фактично вони велися й раніше, оскільки під час переговорів щодо укладання цього договору також виникало питання й щодо острова Зміїний, і щодо континентального шельфу. Сторони пропонували різні компромісні варіанти лінії делімітації, але згоди під час переговорів досягнуто так і не було. Результат був отриманий тільки в Гаазі.

— Після оголошення рішення суду відразу ж з’явилося повідомлення, що жодна зі сторін не має наміру скористатися своїм правом звернутися до суду за роз’ясненням його рішення. Тобто більше ніяких процедур у цій справі вже не буде?

— Саме так. Рішення суду дуже чітке, і жодних коментарів не потре­бує. Лінію проведено, координати вказано, і тепер обидві сторони мають це рішення виконувати.

Відповідно до статуту суду, будь-яка зі сторін має право звернутися до нього з проханням переглянути своє рішення, але за умови, якщо з’являться якісь важливі обставини, незнання яких істотно вплинуло на рішення суду.

— Наприклад? Ну от, скажімо, якщо в колись спірній зоні знайдуть величезні запаси нафти або газу, це може стати такою обставиною?

— Ні (сміється. — Т.С.). Тут ідеться про інше. Наприклад, існувала якась домовленість, зафіксована документально, але суду про цей документ з тих чи інших причин не було відомо, а потім його виявили.

— Після оприлюднення рішення в Україні лунає дуже багато звинувачень, мовляв, не слід було погоджуватися на розгляд у суді, це принизливо для України, потрібно було відразу відмовитися або, у крайньо­му разі, потім вийти з процесу. Свого часу «ДТ» докладно писало на цю тему, проте нагадаймо ще раз читачам, чому Україна брала участь у судовому розгляді «Румунія проти України».

— Ви знаєте, усі ці розмови — або дилетантство, або політичні спекуляції навколо цієї складної і специфічної проблеми, цивілізоване вирішення котрої надзвичайно важливе і для України, і для Румунії, і для підтримання миру, спокою і правопорядку в Причорноморському регіоні.

Я вже казав, що переговори про делімітацію мор­ських просторів у північно-західній частині Чорного моря тривали десятиліттями. Але ніяких зрушень не було. Світова практика свід­чить: коли виникає така ситуа­ція, то сторони шукають цивілізований вихід. І ним може бути право звернутися до Міжнародного суду, який своєю багаторічною практикою (він існує з 1946 р.) підтвердив, що виносить свої неупереджені, об’єктивні рішення, ґрунтуючи їх на міжнародному праві, принципі справедливості. Можна подивитися, які країни зверталися до Міжнародного суду, — це і США, і Канада, і Німеччина, і Франція, і Британія, і багато інших. Мало того, існує також практика міжнародних арбітражів, коли сторони спеціально створюють незалежний тимчасовий судовий орган. Практично багато держав, у тому числі й великі, в такий спосіб вирішують спірні питання і не бачать у цьому нічого принизливого для себе. Навпаки, це свідчення цивілізованості країни і демонстрація її поваги до міжнародного права, що й має бути інструментом вирішення міжнародних спорів, у тому числі й у міжнародних судових інстанціях.

Потрібно дивитися на ситуацію ще й у двосторонньому міждержавному, європейському і світовому контекстах. Зрозуміло — з погляду забезпечення національних інтересів України. Свого часу нашій країні потрібно було укласти із сусідньою Румунією базовий договір, у якому була б беззастережно підтверджена лінія держкордону між нашими країнами. Не секрет, що румунська сторона під час тих переговорів була схильна затягувати їх, намагалася внести якісь корективи на свою користь у лінію проходження держкордону (встановлену раніше між СРСР і Румунією), — наприклад, претендуючи на кілька островів у гирлі Дунаю, на острів Зміїний. Для того щоб вирішити принципове для України питання — зафіксувати в договорі непорушність українського кордону, під час переговорів ще 1997 року було знайдено компромісну формулу роз­в’язання спору щодо делімітації морських просторів шляхом передачі цієї справи в Міжнародний суд ООН. Одно­часно з великим договором було укладено додаткову угоду. У ній ішлося про те, що Румунія визнає острів Зміїний частиною території України, що сторони відразу ж почнуть переговори щодо делімітації морських просторів і що в разі, якщо протягом двох років ці переговори успішно не завершаться, обидві сторони згодні з тим, що кожна з них має право звернутися до Міжна­родного суду. При цьому обумовлювалося, що до суду можна звернутися тільки в тому разі, якщо набуде чинності Договір про держкордон між Україною і Румунією. Таким чином, румунська сторона, зрештою, була змушена підписати і цей договір. Боротьба за нього тривала з 1997-го по 2003 рік. І румунська сторона була в підвішеному стані: якщо не підписується договір про держкордон, то ніякої делімітації морських просторів бути не може. Тож ця формула сприяла підписанню і великого договору, і договору про держкордон, у яких під­тверджувався держкордон Ук­раїни, а острів Зміїний визнавався частиною території України.

Зараз обвинувачують і президента Ющенка, і міністра закордонних справ Огризка, мовляв, це вони в усьому винні, усе здали і продали. Але хочу зауважити: хоч як би я ставився до правління президента Леоніда Кучми, рішення, ухвалене тоді, було абсолютно правильним, доцільним і стратегічно вигідним для України. І потім президент Кучма аж ніяк не одноосібно приймав це рішення. Адже були професійні дискусії всередині країни, були зважені всі за і проти, зрештою, це питання обговорювалося на РНБОУ, і було ухвалене державне рішення. Воно обов’язко­ве для виконання і всіма наступними президентами, і всіма міністрами.

У суді справа почалася восени 2004 року, коли туди звернулася Румунія. Ну і уявімо собі, що от перемагає на виборах Ющенко і, ні сіло ні впало, заявляє: «Ні, ми нічого не визнаємо і виконувати нічого не будемо».

— То які були б наслідки, якби Україна відмовилася від участі в цьому процесі?

— Такого нахабства і такої неповаги до власних міжнародних зобов’язань, до Міжнародного суду, до всього світового співтовариства ніхто й ніколи не насмілювався демонструвати. Це викликало б грандіозний міжнародний скандал. Україна опинилася б у міжнародно-політичному вакуумі. Вона показала б себе перед світом країною, яка не виконує своїх міжнародних зобов’язань. Хто захотів би з нами після цього мати справу? Це, по-перше.

По-друге, суд усе одно розглянув би цю справу. І неучасть України в процесі тільки погіршила б ситуацію. Оскільки вона сама відмовилася б від можливості викласти свою позицію і навести свої аргументи.

— А припинення розгляду справи в суді, наскільки я знаю, можливе лише або з обопільної згоди сторін, або, якщо до суду звернеться з таким проханням сторона, котра перша звернулася до суду. Румунія таких кроків не робила. Щоправда, на самісінькому початку президентства Ющенка його румунський колега Бесеску заїкнувся якось про те, що проблему можна вирішити на двосторонньому рівні, «а не в якихось міжнародних судових інстанціях», і два президенти начебто домовилися про продовження переговорів. Але в Румунії ініціативу свого президента зустріли більш ніж прохолодно, а в нашого керівництва, як завжди, були справи «важливіші», ніж «дотискати» румунських колег. Тож румунський позов так і залишився в Гаазі. А що було б, якби згодом Україна раптом заявила про односторонній вихід із процесу?

— Мені навіть не хочеться думати про це. Наслідки були б украй негативними з усіх сторін. Нині лунають різні заклики на кшталт «А давайте начхаємо на рішення суду і не будемо його виконувати!». Невизнання рішення Міжнародного суду — катастрофа для держави. До відома гарячих голів, відповідно до статуту суду і статуту ООН, Рада Безпеки ООН є гарантом виконання рішень Міжнародного суду. І останній може звернутися до РБ ООН із проханням запровадити проти країни-порушника міжнародні санкції. Я вважаю, що навіть розгляд і обговорення можливості невиконання рішення Міжнародного суду є неприпустимим.

— На превеликий жаль, і в українському суспільстві, і в українському політикумі набула поширення думка, що в результаті рішення Гаазького суду Україна втратила частину своєї території. Зрозуміло, що частина наших, так би мовити, політиків, використовує це рішення як іще одне полінце для внутрішньополітичного вогнища, на якому кортить спалити своїх противників. Але я особисто знаю дуже багатьох людей, котрі цілком щиро вважають, що Румунії вдалося відхопити в нас шматок території країни. Може, потрібно трохи лікнепу?

— Напевно. Потрібно розрізняти територію держави і морські простори, які лежать поза нею. Державна територія — це суходіл, усі водні простори, розташовані в межах сухопутної території держави (річки, озера тощо), і морська смуга вздовж неї шириною дванадцять миль, яка називається територіальними водами, а також повітряний стовп над сухопутною і водною територіями. Зовнішня межа територіальних вод — це морський державний кордон. Те, що лежить поза її межами, відповідно до сучасного міжнародного права, вважається винятковою економічною зоною. А континентальний шельф — це підводне продовження материка. За їхніми межами — відкрите море. Існує дуже багато різних методів визначення довжини цих морсь­ких просторів. І в цих зонах, які лежать за межами державної території, тобто на своєму континентальному шельфі та в прилеглій економічній зоні, держава має виняткові суверенні права на розвідку та експлуатацію природних ресурсів. Відкрите море і його ресурси вважаються загальною спадщиною людства, і кожна держава має право на вільну експлуатацію її ресурсів.

Отож Міжнародний суд не розглядав питання державної території України.

— Тобто ніякого територіального спору не було.

— Усі територіальні питання між Україною і Румунією були врегульовані договорами 1997-го і 2003 років, а також уже згаданою додатковою угодою. І суд не був уповноважений сторонами розглядати подібні питання, оскільки вони вже врегульовані. У суді вирішувалося тільки одне питання — проведення лінії делімітації морських просторів України і Румунії, які лежать за межами їхніх державних територій. Тож жодного сантиметра державної території України не було нікому ні віддано, ні продано. Тому всі обвинувачення, які лунають сьогодні, є безпідставними і брехливими. І взагалі я вважаю, що осіб, котрі робили такі заяви, треба притягати до відповідальності за наклеп, заподіяння моральної шкоди, а також шкоди міжнародному іміджу України.

— Можливо, на закінчення спробуємо підбити підсумок: що в сухому залишку отримала Україна, а що втратила?

— У міжнародній політиці, дипломатії та міжнародному праві не можна оперувати категоріями «перемог» і «програшів».

Якщо говорити конкретніше, то потрібно брати всі аспекти цієї справи, підходити комплексно, а не висмикувати окремі елементи чи цитати з виступу голови суду, коли вона зачитувала рішення. Я можу виділити як мінімум чотири виміри, які характеризують цю справу, — юридичний, господарський, геополітичний і внутрішньополітичний.

Візьмімо юридичний. Як я вже казав, суд об’єктивно й виважено підійшов до оцінки аргументів обох сторін. Оцінюючи рішення суду, нам необхідно розрізняти район делімітації і спірний район. Спірний — це зона, окреслена запитними лініями обох країн. Район делімітації позначений на карті сірим. Що ж до спірного району, то приблизно (я ще не робив точних підрахунків) 25 відсотків його відійшло Україні, а 75 відсотків — Румунії. Але в тій частині, яка відійшла Україні, міститься більша частина нафтогазових розвіданих родовищ.

У глибоководному ж районі, який відійшов Румунії, запаси не дуже великі, а кошти, необхідні для їхнього видобутку, потрібні колосальні. І це головне. За що ж румунська сторона боролася? Чому вона так і не погодилася на вигідну пропозицію, зроблену їй Радянським Союзом, який іще 1987 (!) року готовий був поступитися тими 75 відсотками, що їм зрештою й дісталися, але вже за рішенням суду і тільки цього тижня? Чому не було досягнуто компромісу? Навіщо знадобилося витрачати цілих 22 роки заради того, що можна було отримати давним-давно? Та для того, щоб отримати саме ту частину морських просторів, які зрештою за рішенням суду й дісталися Україні — біля ост­рова Зміїний.

Цифри, які називають сьогодні, — від 50 до 100 млрд. кубометрів газу. Скільки Україна витрачає за рік? П’ятдесят мільярдів кубів? Сімдесят? Навіть якщо там запаси в 100 мільярдів, чи настільки вони критично важливі в масштабах нашого споживання? Чи здатні вони стратегічно вирішити проблему енергозабезпечення країни на довгі роки? Аж ніяк ні. Далі. Скільки необхідно грошей, щоб добути все це багатство? Чи раціональними будуть ці витрати? На це питання сьогодні поки що відповіді немає. І ще одне. Адже відомо, що є родовища, які знаходяться набагато ближче до нашого берега. Але їх, знову ж таки, чомусь дотепер не використовують. Тож треба не панікувати й кричати, що ми щось втратили, а починати працювати. І як можна втратити те, належність чого була спірною?

Повернімося до району делімітації. Україні дісталася зона вдвічі більша, ніж Румунії. І в ній теж є родовища вуглеводнів. Тож якщо враховувати і район делімітації, і спірний район, і всі інші обставини, про які ми вже говорили, то очевидно, що має місце певна компенсація — Румунія отримала більше в спірній зоні, Україна — у зоні делімітації.

Якщо говорити про геополітичний аспект, то тут, я вважаю, виграли обидві сторони. Що стосується України, то для неї очевидний плюс у тому, що з двосторонніх відносин із країною — членом Євросоюзу і НАТО усунуто серйозний подразник і створено базу для поліпшення та подальшого розвитку відносин. Факт винесення рішення в цьому спорі міжнародним судом був позитивно сприйнятий і в Європі.

Тепер кожна зі сторін чітко знає, як проходить лінія розмежування і може планувати свою діяльність з експлуатації та розробки ресурсів. Крім того, отримавши визначеність, сюди швидше і впевненіше може прийти й іноземний інвестор. Це на користь обох сторін. До того ж — оскільки в цьо­му регіоні ще не все розвідано, у майбутньому можуть знайти родовища, які перетинаються лінією делімітації. І тоді наші країни зможуть співпрацювати й укладати угоди про спільну експлуатацію цих ресурсів.

Ну а про внутрішньополітичний аспект ми вже говорили. Але я хочу дещо додати й порівняти ситуацію в Румунії і в Україні. У Румунії суспільство і політична еліта консолідовані навколо національних інтересів країни, там немає того, що ми спостерігаємо сьогодні у себе вдома. У цьому зв’язку хочеться побажати і нашим політикам з відповідальністю і знанням справи оцінювати ту або іншу ситуацію. А якщо вони чогось не розуміють, у чомусь не розбираються, то потрібно вчитися, звертатися до професіоналів, котрі знають свою справу, і тільки потім, на основі експертних оцінок, робити якісь висновки і коментарі.

"Дзеркало тижня" №4 (732), 7 – 13 лютого 2009 р.