Василь ЯРЕМЕНКО
УРАЖЕНИЙ ЛОГОС
Деякі спостереження над українською сучасною дійсністю
Слово як тест
І слово розумом святим
І оживи і просвіти!
Тарас Шевченко
Спочатку про сам термін. „Логос” – із грецької мови, дослівно – „слово”, „розум”.
В деяких системах давньої філософії вживався на означення загального закону, основи світу. В старогрецькій, як пояснює Сергій Аверинцев, цей термін означав водночас і „слово” (або „речення”, „висловлювання”, „мовлення”) і „смисл” (або „поняття”, „судження”, „засновок”): „слово” бралося не в чуттєво-звуковому, а виключно у смисловому плані, але й „смисл” розуміли як щось явне, оформлене, а отже, „словесне”.
Тут важливо наголосити на двох аспектах.
По-перше, уже в давнину з побутової сфери до поняття Логосу ввійшов також і момент „звітування”: ”... це водночас і об’єктивно даний зміст, що його розум має усвідомлювати, і сама ця „звітуюча” діяльність розуму, і зрештою наскрізна смислова впорядкованість буття та свідомости; це протилежність усьому несвідомому та безсловесному, безмовному та безвідповідальному, безглуздому та безформному в світі та в людині”.
По-друге, Геракліт, який ввів термін „логос” до філософської мови, використовуючи його співзвучність з позначенням людського „слова”, звертав увагу на прірву між „логосом” як законом буття та неадекватними йому висловлюваннями людей. „У світлі Логосу світ є цілим, і отже гармонією, але пересічна свідомість ставить своє окреме свавілля вище за „загальне” і по-різному оцінює однаково необхідні частини цілого”, – вияснює позицію старогрецького філософа С. Аверинцев.
Отже, від самого початку свого виникнення це поняття містило й елемент гармонійности світу, що в людській практиці могло проявлятися як відповідність слова і діла, адекватність уявлень, поглядів та дій.
В староєврейській мові еквівалентом слова „логія” було „дварім”, що означало одночасно і „слова” і „діла”. Аналогічний зв’язок простежується у східніх філософських системах, де існують поняття близькі до Логосу („дао”, частково „дхарма”). „Безіменне є началом неба і землі, те, що має ім’я, – мати всіх речей” – мовиться в стародавньому китайському трактаті „Дао де цзін”, головній книзі даосизму.
Поняття Логосу („Божественного розуму”) в релігійних вченнях – і особливо в християнстві, де стверджується субстанційна тотожність Логосу і Втіленого Бога, – сприяло максимальному сприйняттю людською свідомістю єдности його дієвого змісту зі своєю вербальною оболонкою. Адже сам Христос–Логос є новоспрямованою дією, покликаний робити і виконувати, а не говорити, як книжники і фарисеї на „сідалищі Мойсея” (Мт. 23:1-4). А мовлене віднині мало бути однозначним та достовірним: „Хай буде ваше слово: так – так, ні – ні. А що більше цього, те від лихого” (Мт. 5 : 37); „Кажу бо вам: за кожне пусте слово, яке скажуть люди, дадуть відповідь судного дня за нього. Бо за словами твоїми будеш засуджений” (Мт. 12 : 36-37).
Отже, під Логосом в даній темі маємо на увазі розумну і адекватну дієтворчу силу слова – думки, що веде до смислової впорядкованости буття і свідомости. Ще в першій половині ХІХ століття серед освіченої верстви існувало саме таке відчуття слова. Про дієтворчу силу слова, що може „вигоювати глибокі серця рани” або, навпаки, їх чинити, геніяльно мовлено на початку ХХ ст. у Франковій поезії „Якби ти знав, як много важить слово...” В ній слово передусім виступає як носій мови серця, як вербальне вираження органічної єдности знання (розуму) і благородних почуттів, що мають наповнювати людську душу. Але оте шкодувальне „якби ти знав...”, з урахуванням нинішнього стану речей, цілком може сприйматися вже не як лірико-філософський мотив, а мов потужний дзвін, що б’є на сполох.
Серед простолюду ще й на початок ХХ століття, як констатував Олександер Потебня, „між рідним словом і думкою про предмет був такий тісний зв’язок, що, навпаки, зміна слова здавалася обов’язковою зміною предмета”. Великий мовознавець зазначав: „За віруваннями всіх індоевропейських народів, слово є мисль, слово – істина і правда, мудрість і поезія. Разом з мудрістю і поезією слово відносилося до божественного почину. Є міти, які обожнюють саме слово”.
З початком секуляризаційної епохи, в міру обезбоження людини, поступово втрачалася і сакральність Логосу. А саме вона передусім і обумовлювала органічну єдність та відповідність слова і дії, адекватність відбиття слова в реальній практиці. Поклоніння „золотому тельцю”, знеособлення людини в тоталітарних суспільствах, глобалізаційні процеси і поява віртуального світу інформаційної епохи, брудна повінь низькопробної реклами – все це значно посилило і продовжує пришвидшувати руйнацію Логосу.
На наших очах відбувається своєрідне масове відчуження мовленнєвої практики від реального життя: як і у „збільшовичену еру”, нині часто мислять одне, мовлять друге, а чинять ще інше, іноді зовсім протилежне.
Руйнування починається зі ставлення до слова. Передусім вражає мовна недбалість з боку тих категорій людей, для яких слово є робочим інструментом.
Спостерігається „вільне” поводження навіть із Шевченковими текстами. ”Діла добрих обновляться, діла злих загинуть” – такий епіграф друкує в кожному своєму числі одна обласна газета. Але ж поет, як свідчать його рукописи, вживав тільки лексему „оновлення”, яка на відміну від „обновлення” може означати не лише повернення втраченої якости, а і її примноження. В знаменитому програмно-заповітному „Посланії” геніальний церковнослов’янізм високого містичного звучання „ненарожденних” нерідко міняють на буденне – „ненароджених”. Або такий на перший погляд дрібничковий факт із академічного середовища. В додатку до програми VI Міжнароднього конґресу україністів у Донецьку (2005 рік) так і не було повідомлено про допущені викривлення назв репрезентованих на конґресі книг, що мають стосунок до Шевченка: перша – „Тарас Шевченко. „Я так її люблю, я так люблю...” ( треба, звісно: „Я так її, я так люблю...”).
Здається, що Шевченкові тексти стають (і чи випадково саме вони?) своєрідним лакмусовим папірцем (тестом) для з’ясування розуміння змісту і ваги рідного слова сучасними українцями. Тим часом саме Шевченко ввів у новітню українську літературу поняття слова як дієтворчого смислу, тобто Логосу: „Даруй словам святую силу...”; „...Слово тихої любови”, а особливо „Я на сторожі коло їх / Поставлю слово” із „Подражанія 11 псалму”. Останній вислів, вириваючи із контексту твору, охоче подають як своєрідну Шевченкову декларацію великої ролі української мови у пробудженні народу, тим самим значно звужуючи його глибину та іґноруючи очевидну релігійно-християнську складову.
Найшвидше Логос деформується в українській політиці. Хоч багато мовиться про потребу політичного структурування суспільства, але вже назви численних партій відбивають їхню абсурдність та віртуальність, розрив із суспільними потребами. Колись „Народний Рух України” був дійсно суспільно-політичним рухом. Але чи може мати таку назву партія? Або марґінальна партія „Фронт трудящих України”... Таке враження, що політики мовби хочуть привласнити навіть форми і прояви народної активности. А як може за логікою вважатися всеукраїнською та державницькою „Партія реґіонів”? Про кого йдеться, коли чуємо „Партія захисників Вітчизни” – військовиків, ветеранів, військовозобов’язаних? Власне хто, кого, від чого і коли захищає? „Партія патріотичних сил України”, очевидно, має боротися з „п’ятою колоною” в державі, щоб назва не залишилася порожнім звуком. А як людина зі здоровим глуздом може вступати в Україні в „Партію політики Путіна” або у партію під епатажною назвою „Проти всіх”?
Та виявляється, що алогічність теж може здобути своєрідне логічне продовження. Після „привласнення народних рухів” настала „прихватизація” і самих партій. Тому й чуємо в етері геть недоладне: „Українська народна партія Юрія Костенка”, „Народна партія Володимира Литвина”, „БЮТ”, і т.д.
Бацила цинізму, прихована в самій назві політичнії структури, неуникно проявляється потім і в політичній діяльності. Фрази політиків у нас назагал обтічні та беззмістовні, містять внутрішні суперечності. Передусім монологи політиків все частіше засвідчують нерозуміння моралі та моральности: ”Наша партія – високоморальна інституція, бореться не за владу, а за справедливість”.
Слово в політиці та журналістиці часто стає засобом неухильного розмивання моральної норми або її трансформації в свою аморальну протилежність. Наприклад, відомий телеведучий мовить ще відомішому політику: ”Люди Вас поважали і тому складали такі незлобиві анекдоти, як „Кравчук ходить між крапель дощу”. Повсюдно охоче цитується в позитивному сенсі вислів „маємо те, що маємо”, хоч він є яскравим проявом малоросійства, яке Євген Маланюк називав „капітуляцією ще перед боєм”.
Саме політики, як публічні люди, своїми переважно „слизькими” відповідями на точно формульовані запитання привчають загал через засоби масової інформації до іґнорування змісту слова. Пригадується, як лідер комуністів на пряме і виразне запитання, чи голосував він особисто за резолюцію про казкові пільги для депутатів Верховної Ради, довго розказував про соціальну політику своєї партії, ні словечком так і не згадавши про свою позицію під час голосування.
„Політична майстерність: зібрати кошти олігархів і голоси рядових виборців, пообіцявши їм захист одне від одного”. Цією іронічною сентенцією Мойсей Фішбейн дуже точно змалював ситуацію використання порожніх слів.
Не випадково саме в політичних гаслах зустрічаємо неусвідомлене розчленування смислу: ”Не словом, а ділом!”. А треба було б : ”І словом, і ділом!”, або щось на зразок „Не кидати слів на вітер!”.
В тоталітарних суспільствах, як блискуче показано в заключній частині роману Джорджа Орвела „1984”, творилася „новомова” як своєрідний лінґвістичний сурогат. Це було приховуванням Логосу, але ще не його цілковитим нівелюванням, бо „новомова” була покликана тільки „звузити горизонти думки”. Оскільки слово конструювалося, йому тим самим ще приділялася певна увага. Тепер, за панування неоцинізму, для зведення Логосу годиться і звична лексика, якщо вона використовується „не за призначенням”.
Прикметно, що наша сучасниця Тимоті Снайдер вважає: Орвел у романі „1984” зображував не соціалізм, а модерність, і нинішній американець, за умови уважного прочитання, знайде у творі численні точки дотику зі своїм сьогоденням.
Ще 1986 року французький лінґвіст Клод Ажеж в статті „Можливості мови” писав: „Політичні істеблішменти, в основі яких є особлива форма жонґлювання словом, в певному сенсі можна назвати „логократіями”, тобто системами, де політикани будують свою владу на силі слова. В реальному житті таких „логократій” більше, ніж ми вважаємо. Чимало політиканів спокусилися використанням сили слів, що позбавлені свого смислу і перетворені в стереотипи, які допомагають маніпулювати фактами”. У випадку України маємо класичний зразок такої логократії, що стала по суті органічним продовженням сумнозвісної „партократії”, оскільки нинішній істеблішмент в своїй масі веде свій родовід з колишньої комсомольської та партійної номенклятури.
Відтак у нинішніх „логократіях” бачимо лише видимість сили слова. В них маємо справу ніби зі лже-Логосом – Логосом-самозванецем, так само як у християнстві лжепророк буде лже-Христом або антихристом.
За Олександром Потебнею „слово є настільки засобом розуміти іншого, наскільки воно є засіб розуміти себе самого”, а „сила людської думки не в тому, що слово викликає в свідомості попередні сприйняття (це можливо і без слів), а в тому, що саме воно примушує людину користуватися скарбами свого минулого”. Чи розуміють себе сучасні українські політики, які через одного настільки входять в свою політичну ролю, що не можуть із неї вийти навіть тоді, коли вже немає потреби в їхньому політичному кривлянні? Вони, за Ларошфуко, так звикли прикидатися перед іншими, що врешті – решт прикидаються перед собою.
О. Потебня також вказував, що слово є засобом створення ідеї, відтак через нього відбувається й руйнування думки та мислення. Не випадково нині в Україні бракує свіжих, нових ідей і час від часу пригадують крилатий вислів Олівера Кромвеля: демократи знають, чого не треба робити, але вони не знають, що треба робити.
Психологам добре відомий стан невміння висловити свою думку, тобто передати її точним словесним виразом. А якщо повсякчас мислиться одне, а мовиться інше, то створюється зовсім непереборне протиріччя між внутрішньою мовою (мовою для себе) та зовнішньою (мовою для інших), що не може не відбиватися на інтелектуальній роботі людини, взагалі на її здібностях логічно мислити і приймати раціональні рішення. Адже, як зазначається в підручнику із психології, тільки „набуваючи свого виразу в зовнішній мові, наша думка вдосконалюється, розвивається, з’ясовується”. Важко досягти високої культури розуму при низькій культурі мови.
А є ж ще й етичний аспект: як наголошував академік Андрій Сахаров, в кінцевому підсумку моральний вибір виявляється найправильнішим. І спершу той вибір артикулюється.
На початку 90-х років минулого століття аналітики вказували, що слово в тоталітарних суспільствах сковувало мислення. Нині можна стверджувати, що публічне слово його просто профанує. Чому ж передусім у сфері високої політики? На наш погляд, можна виділити кілька моментів, які пояснюють цей феномен.
По-перше, це позірна предметна невиразність політичної діяльності, мовляв кожний може сяк-так говорити і керувати.
По-друге, засоби масової інформації найбільше популяризують цю сферу і вона для багатьох стає найбажанішою, найпрестижнішою і порівняно доступною.
Та найголовніше, – і це вже наш, український кольорит, – тут присутній ефект „корита”. Про нього Тарас Шевченко у 1846 році казав полякові Юліяну Беліна-Кенджицькому таке: „Ви знаєте, що втратили..., а те, що втратили, хочете повернути й тому не жалієте ні життя, ні маєтку. А нашим панкам аби повне корито, їм усюди добре. Сидять собі, як кабани в сажу, й чужою працею черево розпихають”. Тоді „корито” було спадковим, а тепер „рукотворним”. І депутати ревно і постійно дбають про його наповнення. Наприклад, керуючись виключно власною вигодою, вони відмовилися скасувати положення закону про верхню планку саме депутатського пенсійного забезпечення, яка і надалі залишається по суті безмежною. Це „корито”, себто нечувані преференції – пільги, стало вже для політиків наркотичною голкою.
Марнослів’я, або, за Шевченком, „великих слов велика сила”, було завжди. Про нього дотепно писав ще Мішель Монтень у своїх „Пробах”: „Не знаю, як інші, але коли я чую, як наші будівничі набирають повну губу таких великих слів, як пілястр, архітрав, карниз, коринфський і доричний орден і таке інше з їхнього жарґону, мені уявляється палац Аполідона, а насправді я бачу тут лише жалюгідний одвірок моєї кухні!”. Наші сучасники іноді й такого „одвірка” не бачать, бо слово, попри умови політичних свобод, зовсім втрачає свою вагу і силу.
Як помітив Євген Сверстюк, за тоталітаризму нетерпимість витісняла думку і судження, а у вільному світі, навпаки, терпимість не допускає судження, а воліє самі факти. Моральність ховають за політичні лаштунки, а вона є серцевиною Логосу. В умовах, коли за уявленнями працівників засобів масової інформації плюралізм думок полягає в тому, щоб надавати етер обов’язково „різним”: чесним і безчесним (бо воліємо „тільки факти”) – в свідомості споживачів інформації слово, як носій думки, ще більше губить свої реальні обриси.
Тоді іноземному слову віддають перевагу як менш зрозумілому – такому, що звільняє від з’ясування відтінків думки і відтінків змісту слів. В нинішньому засиллі слів іншомовного походження можна виявити бажання приховати непривабливий зміст або продемонструвати наукову глибину там, де її немає. Наприклад, термін „піарити” приховує ошуканство будь-якими методами і будь-якою ціною потенційних учасників якогось політичного дійства задля досягнення корисливого результату, а слово „кілер” – свою страшну семантику.
Втрачається первинне значення термінів. „Реферат” у нас – уже не доповідь і не короткий виклад праці, вчення, змісту книги тощо, а бездумне переписування чужих текстів, власне плагіат. „Гармонія” – назва приватної школи, де гармонійність стосунків трактуються як відсутність будь-яких зауважень школярикам. А сам „Logos” – це вже в латинській транскрипції назва однієї із численних крамничних фірм. Показово, що десь загубилося і таке прозоре „учитель словесности”, а залишилося лише „філолог”.
Чимало українських журналістів, а особливо т.зв. політиків, зовсім забули, що є українські назви країн („Туреччина” і „Словаччина”, а не „Турція” і „Словакія”), що в українській мові є клична форма і прості форми прикметників найвищого ступеня, чоловічі прізвища на „-енко” обов’язково відмінюються, а при відмінюванні іменників „к” в суфіксах міняється на „ц”. Це ж треба ще вміти так вимовити: „в політикі” – замість „в політиці”, „в економікі” – замість „в економіці”, „в наукі” – замість „в науці” і т. п.
Логос оздоровлюється лише ін’єкціями морального наповнення. „Розум іде вперед, коли ідуть вперед всі моральні сили в людини, і стоїть без руху і навіть іде назад, коли не підносяться моральні сили”, – писав Микола Гоголь. І його навідувала тривожна, але з іскрою надії, думка: чому наші державці, взоруючи на свого далекого попередника князя Володимира Мономаха, не хочуть повчати своїх дітей в християнський спосіб?
Засновник філософської герменевтики Ґанс Гадамер застерігав, що не ми володіємо мовою, а мова володіє нами. А М.Гайдеґґер, який в своїх працях намагався заново потрактувати втрачений смисл грецького логосу як „збирально-розкриваючої” сили, називав мову „домом буття”, у якому живе людина, а всі хто мислить і поетизує є стражами цього житла.
Треба оберігати це житло, пам’ятаючи про Логос, щоб не впасти в саморуйнування.
Розмірковуючи про майбутнє, академік Іван Дзюба припускає: „Можливо створюється новий тип цивілізації поствербальної, в якій Слову належатиме суто допоміжна роля обслуговування супертехнологічної діяльности напористого людства. А, може, філософія і поезія збережуть його для нового життя”. Як би там не було, але на сьогодні мусимо констатувати: якщо слова втрачають смисл і за ними не йде відповідна дія, свобода слова перестає страшити лукавих і сильних світу цього. А тому й сама вона в певному сенсі перетворюється на фікцію, скільки б нею не козиряли.
В спостереженнях над сьогоденням все частіше зринає з пам’яті один висновок про поступ: потреби і чуття рухають людьми, а „людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде”. Ця думка Івана Франка виявилася пророчою, якщо тлумачити „людський розум” у ширшому значенні – як Логос.
Газета "Наша Віра", січень (224), 2007 р.
Олександр СУГОНЯКО
НЕБЕЗПЕКИ УРАЖЕНОГО СЛОВА
Замітки на полях
(Дискусія з приводу публікації “Уражений Логос”, газета “Наша Віра” №1 за 2007 рік)
Часто можна почути, що умови життя, точніше виживання, в Україні є нестерпними. Атмосферу якоїсь задухи створює влада. В цій атмосфері елементи духовного життя локалізуються і вмирають. Щось знищене в нашому суспільстві таке, з допомогою чого людина спілкується з людиною, людина з Богом.
Так, люди приходять до усвідомлення, що українське комунікативне середовище є отруйним для українського суспільства. Основним і визначальним інструментом такого середовища є слово. Уражене слово. Слово як навіть не пустий, а отруйний звук. Ніщо справжнє (відповідність слова і діла) в такому суспільстві не може зреалізуватися на нелокальному рівні.
Для мене абсолютно очевидно, що брехливе середовище сковує, робить суспільно недієвою правдиву людину, покликану працювати на системні, а не власні, приватні інтереси. Власне, її знищує. Для мене очевидно, що в суспільному середовищі обману (не-правди) Україна помре. Як тепер осетрові не живуть в отруєному Дніпрі, так і ми вимремо в отруєному інформаційному середовищі не-правди. Але українці це усвідомили. І це дає нам шанс. Бо середовище творимо ми самі.
Але діти! Маленька людина, що народилася, отримує інформаційний простір як об’єктивно даний, як повітря. Їй немає куди від нього подітися. Хоча він суб’єктивний, батьками і дідами створений. Нами, або за нашого мовчання і бездіяльности, створений.
Дитятко змалку наповнює своє серце і свій розум отрутою безуму, гріхами, моральним каліцтвом. Відповідальність за це – наша, батьків. Ми з мовчазною тупістю робимо власних дітей каліками. Прости нас, Господи.
Мій родич, маючи 13-річну доньку, мучиться пошуком перепон, які б не допустили до неї цю інформаційну отруту з TV, комп’ютера, і при тому щоб була змога брати звідти потрібну і якісну інформацію. А скільки батьків вже і не думають про це. Вони адаптувалися до цього середовища. Вони вже моральні мутанти... Де інститути сім’ї? Де інститути політики?
Тому війна за нормальну сім’ю, за державу і за Христову церкву є війна за життя. І починатися вона має з лікування слова. Питання стоїть саме так.
1. Щоб говорити про одне, окреслимо світоглядну систему координат, в якій будемо розглядати підняту п. Яременком тему та базові поняття.
Під Логосом будемо розуміти Закони Буття, задані Творцем.
- Світ не є фраґментарний, він цілісний. Одиничне, особливе і загальне складають одне гармонійне ціле. У кожної з цих складових є своє призначення, свої функції, своє завдання і одне не може поглинути чи знищити інше, не порушуючи задану Творцем гармонію, не відкидаючи Його.
- Людина – творіння Боже, яке в свободі вибору рівне своєму Творцю. Тому говорити про свободу людини поза її стосунками з Творцем є блуд людини, яка впала в гординю. Моя свобода обмежена Творцем, котрий не нав’язує мені Своєї волі, а залишає право вибору. Я приймаю Його обмеження. Я хочу знати і чинити Його волю. Якщо так буде в дійсності, то це значить, що я вільний чоловік. В цьому полягає свобода. Свобода «Его» полягає у протилежному – у свободі творити сваволю. Щоб цього бажати, треба цілковито відкидати вічність. Треба бути всім серцем тут, на Землі, і тут бажати всього. Це безум.
- Людина, як правило, не може бути тотожною собі поза сім‘єю і суспільною діяльністю, поза зв’язками з Творцем. Прагнення та пошук гармонії між «Я», сім’єю та суспільством є здоровою думкою, правдивим словом і розумною дією людини, яка має Бога в серці.
2. Напад на Логос починається там, де одиничне прагне підпорядкувати власній волі життя спільноти загального. Джерело бажання втрутитися в Закони Буття і змінити їх під себе міститься в «Его» безбожної людини. Бажання такої людини: змінити світ у відповідності з її волею. Дияволізм у дії. ХХ століття тим прямо і займалося. Ми жили в країні (СРСР), яка очолювала цей похід проти Логоса. ХХI століття продовжує робити те саме, але не тоталітарно, а „демократично”.
Таке «Его» “заспокоюється” у богоборстві, як у своїй основі. Західня людина, потрапивши у диявольські тенета в минулі століття, продовжує хворобливо й монотонно повторювати, що «Бог помер», мліючи в обіймах комфортобісся.
Бог у людській спільноті може жити лише живучи в серцях членів цієї спільноти. І помирає Він, вмираючи в серцях людей. І воскресає теж в них.
3. Як має діяти «Его», котре прагне нав’язати свою волю світові, щоб реалізовувати свою мету?
По-перше, воно має витіснити з людських сердець віру в Бога. Адже віруючій людині, яка цінує свободу, неможливо накинути волю іншої людини чи групи людей. Що й робили в СРСР закривавленими руками енкаведистів. Як не дивно, тепер на Заході те саме роблять ліберали, випещеними руками і цілком демократично.
По-друге, воно має нав’язати суспільству свої цінності, що є протилежні Законові: прагнення спокус, насолод, легалізацію гріха, і т. п. Воно мусить позбавити людину моральних орієнтирів. Але оскільки моральність – то є розуміння прав та обов‘язків, то воно прагне занурити людей у інформаційний світ, створений його власним свавіллям, закувати їх в інформаційну резервацію, позбавити розуміння дійсности і сутнісного зв’язку з суспільним буттям і, таким чином, паралізувати їх розум і волю, дезорієнтувати у всіх аспектах суспільних відносин: політичних, економічних та соціяльних.
Фактично відрізана від Бога і природи, від минулого, позбавлена моральних орієнтирів людина не знає, що є добре, а що погано. Як у стані невагомости, людина не може визначити де верх, де низ. Справді, у такому суспільстві панівним душевним станом, як колись писав Дж. Орвел, стає керований безум. На жаль, це не проблема однієї окремої людини або окремого прошарку людей чи території, – це наша загальнонаціональна біда. Ба більше – це біда значної частини населення Землі. Безум, божевілля. Я не здивуюся, якщо Орвела "затруть” у США та ЕС, тому що його книга “1984” не стільки про СРСР, хоч і про нього передусім, скільки про те, якими вони і ми з ними є сьогодні.
«Кажу бо вам: за кожне пусте слово, яке скажуть люди, дадуть відповідь судного дня за нього. Бо за словами твоїми засуджений будеш» (Мт.12:36-37). Це за слово пусте. А що буде за слово отруйне, яке робить з Божих творінь нерозумних, “пустих”, пропащих людей?
4. На Заході все більше розуміють, що їхній звичайний споживач не належить до виду homo sapiens. Він радше нагадує людину нерозумну. А західна цивілізація перетворюється на чеховську «палату №6» дуже високої комфортности. До нас в країну їдуть санітари з цієї палати, вони ж “гуру”, “вчителі”, котрі навчають, як бути успішними в цій палаті. Один з них К’єл Нордстрем (див. статтю «Мы создаем свободу» у газеті «Экономические известия» від 4.04.06; “свободу від розуму” – варто додати) вчить, що сенс вже не є метою, що людина залишилася на самоті і має цей сенс шукати сама.
Суспільна цілісність вже знищена, а спільнота палати складається з окремих самотніх пацієнтів. У Стокгольмі 64% домогосподарств ведуть одинаки, свого роду атомізація. Старі цінності, наприклад сім‘я, відходять у небуття. Тиск на молодь дуже сильний, особливо на молодих дівчат. Уже відсутні наперед задані установки, що вони мають вийти заміж, народити дітей – бо невідомо в якій країні вони будуть жити, чи будуть вони гомо- чи гетеросексуальними. Все це вони мають вирішувати у свої всього 14-16 років самостійно. Тому, – констатує гуру-санітар, – ми бачимо зростання числа самогубств, депресій, наркотичної залежности. В палаті домінує бажання спокус і розваг.
“Ви не повинні будувати музей, бо це не приносить втіхи,” – вчить санітар нас, українців. І його висновок для тих, хто хоче бути успішний в цьому безумі, формулюється наступним чином: “В основі успіху лежить відмова від думки про те, що люди є істоти розумні. Повелителі настрою експлуатують слабкості людини, заманюючи її та роблячи з клієнта свого раба”.
5. Зв’язок між словом і річчю, яку воно відображає, геть втрачається.
Колись запитали Конфуція, що б він робив, якби був правителем. “Я б слідкував за тим, щоб кожна річ відповідала своїй назві”, – відповів мудрець. Може через те Піднебесній тисячі років? Комуністичні бонзи знищували цю відповідність, жодні ресурси не допомогли протягти їхній країні навіть до ста років. Така доля чекає й на інші країни, які творять безум.
З кожним роком стає все менше й менше неуражених слів, тому дедалі вужчають межі думки. Висловити в смертельно уражених словах думку стає просто немислимим. Приклади спотворених слів: еліта, Біблія, держава, гетьман... – читач може навести сам.
Політик – це людина, яка володіє мистецтвом керувати державою та суспільством відповідно до їх цілей. Наші “політики” є людьми, які володіють мистецтвом привласнення суспільної та державної власности з використанням влади. Якщо керуватися порадою Конфуція, то їх треба назвати корупціонерами, а не політиками. Справжній правитель України мав би слідкувати за відповідністю речей їхнім назвам. А як тоді називати народних депутатів та місце, де вони сьогодні “засідають”? Бо то і не засідання. А що?
Моя мрія – територія точного вживання слів. Неточне вживання слова людиною, яка працює з ним, є таким самим професійним злочином, як і торгівля правосуддям суддею. Тому і страшно писати. А мовчати буває ще страшніше.
Кажуть, що у сучасній інформації немає знань, у знаннях – мудрости, в мудрості – святости. А що є? Є демонстративний гріх, у якому ніхто не збирається каятися. Є виклик Богові, в якому зайшли занадто далеко. Чекаймо гніву Його.
6. Чому наші політики допускають «іґнорування змісту слова», про що пише Яременко? Що за цим стоїть?
“Політики” та їх електорат живуть у різних реальностях, які не поєднуються між собою. Інтереси “політиків” та інтереси людей містяться в площинах, що не перетинаються. У них різні цінності, цілі та бачення свого майбутнього. Наші “політики” не служать людям і суспільству, а служать собі. Вони не політики. Тому цю небезпечну для них суть вони мусять ховати за правильними словами, за якими немає і бути не може належної та очікуваної суспільством дії. Тому вони й вибудовують інформаційну резервацію для своїх громадян – щоб ті не знали реального стану справ.
Слово відомої людини, яке не має зв’язку з реальною дійсністю, є словом-вбивцею. Виступ політика з набором таких слів і речень є виступ, який омертвляє суспільне життя, робить зі споживачів цих слів дурнів, які не знають правди, які блукають серед дня, робить з них суспільних, і не лише, калік. Це вкраплення в їхні голови елементів божевілля, розриву між реальною дійсністю та її відображенням у їхніх головах. Це не просто профанація суспільного життя публічними людьми. Це є його вбивство.
А систематичне прокручування у ЗМІ одних і тих же “політиків” з такими виступами – то є ураження здатности сукупного суспільного інтелекту щодо адекватного сприйняття дійсности, в якій живе суспільство.
Плюралізм думок від українських ЗМІ: виступають штатні сіячі маразму від комуністів, реґіоналів, соціалістів до нашоукраїнців, бютівців. Мова – це дім буття за Гайдеґґером. Мова, в якій слова не відповідають буттю, є труною життя. Може через це так впевнено і потужно відлунює в голові божевільна какофонія з нашого зросійщеного інформпростору, що нас скоро має залишитися 25 мільйонів. Наші будівничі палати №6 по-українськи вибудовують табірну божевільню, мешканців якої має ставати щораз менше.
Омертвлення суспільного життя отруйним словом – це не гіпербола. Наслідком інформаційної отрути, що ллється на голови українців і дезорієнтує їх роками, є реальне скорочення українського населення. Це і є достеменна інформаційна війна. І наслідки її не віртуальні.
7. «Політична майстерність: зібрати кошти олігархів та голоси рядових виборців, пообіцявши їм захист одне від одного», – гранично сумна сентенція М. Фішбейна. Це вищий пілотаж брехні, яка їхнью мовою називається “конструювання інформаційної реальности”. Сам батько брехні радіє за достойних своїх синків-“політиків”. Суспільство анемічно наразі реаґує на своє примусове “купання” у відвертій бісівщині. Але реаґує.
Майдан посіяв надію назавжди. В Україні виразно відчутне бажання, – хай ще не достатньо сильне, – змінити ситуацію, і воно значно сильніше, ніж на Заході. Там немає де розгорнутися, там все зареґульовано, все контролюється. У нас більше можливостей. Це і той же Нордстрем констатує.
8. Чому в нашому інформаційному просторі немає нових ідей?
Ідеї можуть бути наслідком об’єктивної аналізи стану справ у суспільстві з метою його з‘ясування, визначення суспільних пріоритетів та шляхів їх досягнення. В інформаційному просторі, що призначений бути інформаційною резервацією, про такі речі мови бути не може. Нам вбивають в голову думку про природність обмеженої, читай калічної, суверенности, що так само відповідає дійсності як “природність” гомосексуальної „сім‘ї”. Виставляють на показ “права” людини, іґноруючи права сім’ї та країни... Глобалізація безуму. Спроба, і то дуже серйозна, укорінення його у нас.
Нова ідея, на мій погляд, полягає в тому, щоб українці навернулися до Бога, до Джерела Правди і Життя та відвернулися від культури смерти, яка так рясно зацвіла на терені західньої цивілізації і яка збирає свій укіс у сусідній державі.
Свідомий замах на Правду, свідоме вибудовування інформаційного муру між людиною і Духом Святим, що животворить, – чи не є то хула на Духа Святого? Чи то не є війна проти Нього? “Тому-то кажу вам: усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, – не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім!” (Мат.12:31,32).
На Майдані Господь показав українців українцям і світові здоровими, якими ми можемо бути. А потім закрив завісу. Суспільство не зробило належного кроку до Життя. Уражений Логос українського суспільства лікується, оздоровлюється наверненням до Христа. Це є необхідна і достатня умова оздоровлення.
Газета "Наша Віра", лютий (225), 2007 р.