Віктор Вовк, Томас Пру

(скорочений переклад з англійської)

Як і інші країни, що колись входили до комуністичного блоку (як радянські “республіки”, або як країни-сателіти), Україна має здійснити болючу, але неминучу, трансформацію, щоб подолати спадщину державного соціалізму. Більшість людей у 27 посткомуністичних країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) і колишнього Радянського Союзу* сприйняли з радістю крах комунізму. Проте, коли ейфорія від падіння “залізної завіси” та демонтажу пам’ятників Леніну вщухла, люди опинились перед лицем корупції, економічного занепаду й масштабної екологічної деградації, що залишились у спадок від попереднього режиму. Більше того, гнітючий державний контроль і бюрократизація протягом кількох поколінь поширили у людей відчуття власного безсилля, недовіру до суспільних інститутів та апатію.

За цих обставин може здатися недоречним говорити про сталий розвиток. Але, насправді, він може стати вкрай необхідним. Люди, що живуть у посткомуністичних “перехідних країнах”, покладали великі сподівання на перехід до демократії і ринкової економіки, та вірили, що така трансформація швидко змінить їх життя на краще. Однак надто часто вони бачили, як розбивалися їхні надії. Нинішні реформи часто неспроможні навіть відновити попередній рівень життя, не говорячи вже про те, щоб його істотно підняти. Посткомуністичним країнам потрібне нове бачення привабливого майбутнього – кращого не тільки порівняно з важким сьогоденням, але кращого за ті перспективи, які здатний забезпечити нинішній курс. Парадигма сталого суспільства може забезпечити таку візію, а перехідний стан цих країн дає нагоду сформувати нові очікування та скерувати розвиток цих країн у напрямку до сталості.

Багато проблем посткомуністичних країн можна побачити на досвіді України. Проте, цю розвідку доречно розпочати з короткого історичного нарису, оскільки неможливо зрозуміти те, як ці країни опинилися там, де вони нині знаходяться і яким чином політика сталого розвитку може допомогти їм рухатися вперед, без того щоб не пригадати історію СРСР та політику радянського уряду по відношенню до свого народу і природного довкілля.

Стратегія розвитку, радянський стиль 

В 1959 році, під час “кухонних дебатів” між президентом США Річардом Ніксоном і радянським прем’єром Микитою Хрущовим, Ніксон заявив Хрущову, що хоча російські ракети потужніші за американські, але “є речі, в яких ми кращі – наприклад, кольорове телебачення.” Ця суперечка відображає ключову відмінність між двома конкурентами часів “холодної війни”: радянська політика економічного розвитку майже не приділяла уваги виробництву товарів для споживачів. Її метою було досягнення ідеологічного та військового домінування в світі, і в очах радянського керівництва це вимагало провідної ролі в галузях важкої промисловості, а не у виробництві телевізорів чи стереосистем. Так, наприкінці 1980-х років, незадовго до колапсу комуністичної системи промислові потужності для виробництва сталі в СРСР на 80% перевищували відповідні потужності у США (160 млн. куб. тонн на рік проти 90 млн.), тоді як радянська економіка в цілому дорівнювала лише 1/8 частині американської.

Наголос на розвитку важкої промисловості супроводжувався безжалісною експлуатацією природних ресурсів, які вважалися безмежними і без власної цінності, й мали бути цілковито підпорядковані цілям розвитку. Однією з характерних рис цієї політики були величезні енергетичні субсидії, що тримали ціни на енергоресурси на рівні близько 1/4 їх реальної вартості. Разом із застарілими технологіями, ці субсидії сприяли надмірному і марнотратному використанню енергоресурсів. Енергоємність виробництва (використання енергії на одиницю вартості продукції) в СРСР у деяких галузях була майже в 10 разів вища ніж на Заході.

Поєднання цих факторів призвели у комуністичних країнах ЦСЄ та в Радянському Союзі до появи екологічних проблем, що були серед найскладніших у світі. Наприкінці 1980-х років забруднення повітря і води в цих країнах було значно більшим, ніж у їхніх заможніших сусідів на Заході, і в багато разів більшим, ніж в країнах зі схожим доходом на душу населення в інших частинах світу. Значні райони Радянського Союзу та Східної Європи були сильно забруднені, погіршувалося здоров’я людей, а багато родовищ викопних видів палива і мінеральних ресурсів були вичерпані. Наприклад, на початку 1990-х років захворюваність дітей на респіраторні хвороби в посткомуністичних країнах ЦСЄ була у 20 разів вищою ніж у Північній Америці. Економічні втрати через погіршення стану здоров’я людей і зменшення продуктивності праці, становили в цих країнах щорічно від 2 до 11 % валового внутрішнього продукту (ВВП), тоді як в країнах Заходу вони були від 1 до 2 % ВВП.

Як свідчать наведені приклади, радянська філософія розвитку мала суісидальний характер. Деякі аналітики стверджують, що нарощування військової потуги, яке здійснював президент Рейган у 1980-х роках, поставили радянську систему у вкрай обтяжливе становище, що й призвело до її колапсу. Однак більш глибоке пояснення краху комунізму виходить з того, що уся радянська економічна стратегія засадничо не відповідала цілям довгострокового розвитку, зокрема через відсутність належної гнучкості й зворотнього зв’язку, і жорстку ієрархічну структуру. Вона добре прислужилася для досягнення традиційних індустріальних цілей, проте була неприйнятна для розвитку пост-індустріальної “економіки знань та послуг”, що виникла на початку 1970-х років. Новітня економіка зробила наголос на ефективності використання енергії та матеріалів, комп’ютерних й інформаційних технологіях, телекомунікаціях, управлінні відходами й вторинній переробці сировини та інших сучасних технологіях – чинниках, що не були властиві для системи, яка була неперевершеною у виконанні завдань з виплавки сталі (за технологіями 19 століття) та у забрудненні довкілля.

Комуністична система також виявилася несумісною з вимогами новітньої економіки до розвитку людського капітала. Радянське керівництво могло мобілізувати мільйони людей на виконання героїчних завдань під час Другої світової війни. Проте, нові економічні виклики, що з’явились у 1970-х роках, вимагали системи, що заохочувала б та винагороджувала б творчий підхід, готовність ризикувати, й відкритість до інновацій. Тож, вже невдовзі, внутрішній потенціал розвитку комуністичного індустріального суспільства, через його нездатність до належного самореформування, виявився вичерпаним.

Опозиційні настрої та вимоги 

Значною мірою радянський промисловий розвиток відбувся за режиму Й.Сталіна, який був при владі з кінця 1920-х до самої смерті у 1953 році. Мільйони людей загинули в результаті сталінських репресій та політики колективізації. Не дивно, що в цей час опозиція всьому, і зокрема руйнації природного довкілля, була придушена. У період послаблення режиму – політичної й культурної “відлиги” часів Хрущова – був висловлений сумнів і щодо засадничого принципу розвитку, який ставив “природу на службу комунізму”. Проте, минуло багато років, поки зрештою відбулися серйозні протести на захист довкілля.Чорнобильська катастрофа надихнула такі опозиційні настрої. Аварія сталася в період, коли радянський керівник Михайло Горбачов намагався лібералізувати засади радянської системи за допомогою політики “перебудови” та “гласності”.

Чорнобиль та нова атмосфера реформ, значною мірою стимулювали запеклі дискусії щодо екологічних проблем. Від цього часу, громадська стурбованість щодо проблем довкілля та екологічний рух почали швидко набирати обертів і стали одним з ключових провідників суспільних змін.

Оскільки зв’язок між руйнацією природного довкілля, проблемами здоров’я людей та політикою комуністичного режиму ставав дедалі більш очевидним, політична опозиція змогла проявити себе у масових демонстраціях протесту. Однак десятиліття тоталітаризму вже породили широке політичне невдоволення системою, а масові екологічні протести відкрили щлях опозиції, що була породжена й іншими проблемами. Зокрема, в неросійських республіках СРСР виступи на захист довкілля супроводжувались національними, антимілітариськими і демократичними вимогами. Комуністичний режим став спільним ворогом для різних екологічних груп та сприяв їхній інтеграції з національно-демократичними рухами.

Голоси протесту піднялися по всьому Радянському Союзу, але одним з найгучніших був голос “Зеленого світу” – громадської організації, що виникла в Україні в 1987 році. Україна, як один з провідних центрів радянської гірничо-видобувної галузі та важкої індустрії, зазнала величезного промислового забруднення, а Чорнобильська аварія відкрила увесь прихований, але потужний спротив насаджуваним Москвою індустріальним проектам. За два роки з моменту створення “Зелений світ” став парасольковою організацією для близько 300 різноманітних груп по всій Україні. Організуючи масові демонстрації і петиції, організація успішно чинила тиск на владні структури з тим, щоб зупинити деякі атомні й інші екологічно небезпечні проекти, а також з вимогою оприлюднити інформацію про Чорнобильську аварію та дані про зв’язок між промисловим забрудненням довкілля й погіршенням стану здоров’я населення. “Зелений світ” також розробив пропозиції до парламенту України, що сприяли визнанню всієї території України зоною екологічного лиха.

Тож в Україні визріли умови для швидкої політизації екологічного руху. В багатьох нинішніх посткомуністичних країн цей рух значно посилився внаслідок поєднання екологічних, демократичних та ринкових гасел – разом з імпульсом до незалежності своїх країн. До 1990 року екологічний рух значно розширив свою діяльність й об’єднав сотні громадських груп. Хоча реальні масштаби діяльності екологічного руху визначити важко, але його швидке зростання та різке посилення політичного впливу незадовго до краху Радянської імперії дають підстави деяким експертам ставити йому в заслугу значний внесок в її повалення.

Перехідний процес: теорія та реальність 

На жаль, яскраві обіцянки привели до розчарування. Сподівання на те, що ринкові та демократичні реформи будуть відбуватися одночасно з відновленням якості довкілля, значною мірою виявилися марними.

Більшість людей, які приєдналися до руху за екологічні, демократичні та ринкові зміни в кінці 1980-х років вірили в те, що прискорене запровадження децентралізованих ринкових механізмів, демократичних інститутів, західних технологій та інтеграція в світову економіку швидко вилікують усі негаразди з природним довкіллям. Однак вони не враховували того, що західний екологічний рух розвинувся в умовах дії сформованих демократичних інститутів, традиції громадської довіри до влади та поваги до верховенства права. Тож просте ухвалення низки не дуже реальних законів не могло створити дієвого громадянського суспільства. Дійсно, в хаотичній посткомуністичній системі усі ключові гравці, що впливають на довкілля (влада, бізнес та громадяни) схильні, тією чи іншою мірою, ігнорувати або ж обходити нові закони.

Сподівання щодо значного впливу економічної лібералізації на довкілля теж виявилися не дуже реалістичими. Згідно теоретичних моделей, в результаті відмови від штучних завдань, протекцій та субсидій планової економіки, брудні галузі промисловості, такі як металургія та енергетика, мали бути особливо чутливі до економічної реформи. Вона мала б спричинити підвищення енергоефективності, впровадження нових технологій, структурні зміни на користь менш брудних галузей та інвестиції “подвійної вигоди” (менше викидів, більше прибутків), що сукупно призвели б до довготривалого поліпшення якості довкілля. Приватизація та краще ціноутворення на сировину та готову продукцію мали б стимулювати зменшення споживання ресурсів й утворення відходів.

Спочатку теорія видавалась правильною. Багато старих та неефективних виробництв закрилися, зменшуючи рівень викидів забруднюючих речовин в деяких країнах майже на 40 %. Але далі прогрес зупинився. Злам старої системи супроводжувався негативними тенденціями, які зрештою впливають на стан довкілля та підривають реформу екологічної політики:

Скорочення економічного продукту. В перші роки трансформації в пост-комуністичних країнах відбулося значне падіння економіки зі зменшенням ВВП від 20 % у Польщі та Угорщині, до 60 % в Литві та Україні. Різке зменшення викидів забруднюючих речовин було переважно супутнім ефектом цього спаду. Проте, значне скорочення виробництва – яке часто супроводжувалося закриттям підприємств – означало також втрату робочих місць. Природне довкілля тимчасово опинялось у виграші, але за рахунок зростання рівня безробіття, злиднів та суспільної фрустрації, а також нової прірви між багатими і бідними, яка й далі розширюється.

Структурна деформація економіки в бік збільшення інтенсивності забруднення. Викиди забруднюючих речовин в деяких посткомуністичних країнах скоротилися менше, ніж промислове виробництво та ВВП, тим самим збільшивши інтенсивність забруднення (обсяг викидів на одиницю вартості виробленої продукції). Наприклад, в Росії ВВП знизився на 42 % у період між 1990-1997 роками, проте викиди двоокису вуглецю та двоокису сірки впали на 37 %, а викиди легких органічних речовин лише на 25 %. Однією з причин цього було те, що внаслідок прискореної інтеграції економік посткомуністичних країн у світову економіку – супроводжуваної падінням реальних доходів населення, скороченням внутрішніх споживчих ринків, тощо – скорочення виробництва часто було найбільшим у “чистіших” економічних секторах, таких як виробництво споживчих товарів і сфера послуг. Водночас, у боротьбі за виживання, промисловість звертала менше уваги на дотримання екологічного законодавства.

Слабке державне регулювання. Разом з тим, державні контролюючі установи також були схильні ігнорувати порушення екологічних нормативів, коли жорстке їх дотримання могло призвести до закриття підприємств і позбавити людей роботи. Тож держава не тільки знімала з себе відповідальність за виробництво (через приватизацію підприємств), але вона також часто припиняла регулювати діяльність виробників. В умовах значного дефіциту робочих місць влада спокушається на те, щоб дозволяти неконтрольовану експлуатацію природного середовища. Як висловився активіст кампанії захисту лісів організації Greenpeace Крістофер Тайс: “Надмірне споживання спричиняє основні глобальні екологічні проблеми, але економічна криза породжує рівнозначні ризики – все виробляється у найбільш дешевий спосіб.”

Зростання енергоємності продукції. Структурна деформація у бік важкої промисловості в Україні, Росії та деяких інших перехідних економіках означає зростання використання енергоресурсів на одиницю виробленого ВВП. Між 1990 та 1997 рр. енергоємність ВВП зросла на 23 % в Росії і 52 % в Україні. Більшість посткомуністичних країн входять до групи країн з найнижчою ефективністю споживання енергії, хоча потенціал для значно більш ефективного використання енергії в цих країнах є величезним.

Ціна усього цього безладу перехідного процесу була значною й у людському вимірі. Так, Програма розвитку ООН зробила висновок, що він спричинив зростання бідності, злочинності, погіршення здоров’я населення, зростання рівня смертності, особливо в країнах колишнього СРСР. Найбільшою втратою ж стало різке зростання смертності серед чоловіків середнього і молодого віку. Їх “дефіцит” у перехідних країнах склав 9,7 млн., зокрема через кризу системи охорони здоров’я й зростання кількості самогубств.

Іншим соціальним наслідком стала бідність. У всіх посткомуністичних країнах кількість людей, що живуть в день на $4 і менше підскочила з 4 % у 1988 до 32 % у 1994 році, а багато людей, за даними Світового банку, й досі живе менше ніж на $2 в день. Такі хвороби як туберкульоз, поліомієліт та дифтерія, що раніше були під контролем, знову набувають поширення. Корупція вкорінилася і набирає дедалі більших масштабів: згідно звіту організації Transparency International за 2002 рік жодна з посткомуністичних країн не піднялась вище 27 місця (Словенія) в загальному списку 102 країн. Нарешті, частка тіньової економіки у ВВП цих країн в середині 1990-х років, за даними Програми розвитку ООН, склала від 10 до 50 %.

Осиротіле довкілля

Безпрецедентні можливості для розвитку політики у сфері довкілля в посткомуністичний період були значною мірою втрачені, дотримання екологічного законодавства ослабло або й нехтувалося, а стан екологічного здоров’я регіону в цілому залишився на низькому рівні. Обмежені ресурси та позірний конфлікт між екологічними і економічними цілями допомагають виправдовувати затримку з актуалізацією цілей щодо чистішого довкілля до того часу, коли економіка стане сильніша, а суспільні інститути більш життєздатними, і поки не відновиться суспільна підтримка впровадженню та дотриманню відповідного законодавства. Колишній чільний службовець ЄС Том Гарві назвав цю філософію “забруднюй сьогодні, плати потім”.

Серед інших проблем, даються взнаки відсутність досвіду самоврядування, корупція та неефективність держаної влади, погане функціонування правових систем і загальний цинізм. Законодавці звикли бути трибунними лідерами; вони добре вміють ухвалювати “натхненне” законодаство, яке встановлює ідеалістичні норми, проте їм бракує досвіду в створенні справді працюючих правових систем, спрямованих на реальні й досяжні цілі, і сьогодні вони лише прагнуть навчитися розробляти ефективні закони. Однак і досі домінує старе уявлення про те, що кращі закони самі по собі стимулюватимуть кращу практику – незалежно від наявності суспільних можливостей, інститутів та коштів.

Політика Заходу скоріше негативно позначилася на ситуації в посткомуністичних країнах. Політичні обіцянки національних демократів кінця 1980-х років (екологічна політика, вільний ринок та демократія) були невдовзі відкинуті вбік шоковою терапією швидкої економічної лібералізації після того, як Міжнародний валютний фонд та Світовий банк запровадили щодо посткомуністичних країн політику так званого “Вашингтонського консенсусу” з реформ, що в минулому широко застосовувалася до країн, що розвиваються, з різним кінцевим результатом. Через несподівані радикальні зміни обставин життя багато людей, зокрема і середній клас, який був головною опорою екологічного руху, були вимушені забути про проблеми довкілля, зосередившись на питаннях власного виживання. Наприклад, у 1992 році у колишній Чехо-Словаччині лише 14 % громадян вважали пріоритетними екологічні питання, порівняно з 83 % двома роками раніше. Кількість членів в громадських організаціях країн ЦСЄ впала. Ерозія громадської підтримки підірвала екологічний рух, а питання довкілля зникло з платформ більшості впливових політичних партій, залишивши в них лише кілька порожніх гасел.  

Ці тенденції розчистили шлях для нової хвилі “прагматичних” політичних рішень, які відновили процеси деградації довкілля, що спостерігались в минулому. Так, парламент України перед лицем енергетичних проблем і високих цін на імпортовані з Росії енергоносії наприкінці 1993 року скасував мораторій на побудову нових ядерних реакторів і продовжив експлуатацію діючих реакторів на Чорнобильській атомній електростанції. Деякі промислові підприємства, раніше зупинені з екологічних міркувань, запрацювали знову. В інших країнах влада знову зробила стратегічний наголос на експлуатації (видобутку) природних ресурсів. У Росії, наприклад, видобуток нафти майже відновлено на докризовому рівні і нині він забезпечує надходження близько $55 млрд. на рік. Водночас, за даними Європейського Союзу, російські нафтові компанії “розливають” до 20 млн. тонн сирої нафти на рік, що складає понад 5 % всього видобутку. В Казахстані в останні роки майже 70 % прямих іноземних інвестицій надійшли в галузі з видобутку природних ресурсів, які забезпечують близько половини промислового виробництва цієї країни.

Останнім цвяхом в труну нової політики щодо довкілля було відновлення потуги старої комуністичної номенклатури – правлячого класу бюрократичної еліти комуністичної партії. Після краху комунізму номенклатура вправно трансформувалася у нові олігархічні клани й надалі маніпулювала реформами з метою привласнення національних активів та створення монополій. Під час приватизації державних підприємств, олігархи часто ставали власниками ключових сировинно-видобувних та промислових підприємств. Вони також стали потужними лобістами корпоративних “спеціальних інтересів” з сильно вираженим антиекологічним нахилом. Їх спільниками стають всі ті, хто має користь від екологічно ризикових та шкідливих підприємств – багато науковців й інженерів, службовці і робітники, які бояться втратити свою роботу, а також жителі промислових містечок – цього спадку централізованого планування.

В нинішній атмосфері “дикого капіталізму” й процвітаючої корупції олігархи та багато інших бізнесменів не мають стимулів і мотивації до дотримання екологічного законодавства, та схильні використовувати правові лазівки або слабкість державного контролю з тим, щоб отримати максимальні прибутки. Таким чином, нова політико-економічна система, в своїй стратегії розвитку, що штучно розділяє господарську діяльність і природне довкілля, роблячи наголос на одній на шкоду іншій, мало чим відрізняється від тієї, на зміну якій вона прийшла.

Україна: десять років потому

Яке місце України у цій загальній картині? В останні роки було розроблено кілька методів для порівняння стану національного довкілля і довгострокової сталості національної економіки різних країн. У жодному з цих досліджень Україна не має гарних результатів. Так, за Індексом екологічної сталості, розробленим Світовим економічним форумом, Україна зайняла 110 місце серед 122 країн. Living Planet Report за 2002 рік, що видається Світовим фондом дикої природи і застосовує методологію еко-відбитку (eco-footprint), ставить Україну на 111 місце серед 146 країн. Комплесна система, розроблена Робертом Прескотом-Аленом й описана в його книзі “Добробут націй”, віднесла Україну на 128 місце серед 180 країн.

Цей низький рейтинг України відображає історію її розвитку. Завдяки своїй промисловій базі, освіченому населенню та багатим мінеральним ресурсам Україна стала одним з провідних індустріальних і технологічних центрів Радянського Союзу. В 1990 році в Україні знаходилось близько 40 % радянського ВПК, великі металургійні, хімічні та нафтопереробні заводи, а також сотні копалень з видобутку вугілля, залізної руди, уранової руди та багатьох інших важливих ресурсів. Маючи лише 18 % населення СРСР й займаючи менше 3 % його території, Україна у 1990 році виробила близько 30 % промислової продукції і 1/4 сільськогосподарської продукції комуністичної наддержави. Проте, такий рівень виробництва досягався ціною екстенсивної надексплуатації природних ресурсів і величезного забруднення довкілля, в якому наслідки Чорнобильської катастрофи є лише найбільш відомим прикладом.

Здобувши незалежність, Україна успадкувала деградуючу, надмірно централізовану економіку, що була переобтяжена важкою промисловістю, скута застарілими технологіями і не готова до додаткових шоків і потрясінь, що чекали на неї попереду. Зокрема, неефективне використання енергії спричинило надзвичайні проблеми після того, як у 1992–1993 роках Росія підняла ціни на енергоносії до рівня світових. Ще одним потрясінням стало прискорене входження колись закритої національної економіки до глобальної економічної системи. Крім того, після 70 років комуністичного режиму українська структура державного управління була в стані колапсу: ключові суспільні інститути були або ліквідовані або ж дискредитовані, а нові ще не були розвинуті. Водночас, спосіб мислення більшості людей фактично залишався старим і далі базувався на застарілих міфах, стереотипах та ментальних настановах комуністичного індустріального суспільства.

Смілива і продумана відповідь на цей виклик мала включати зміну системи управління, соціальні і технологічні інновації, реструктуризацію економіки і ринкові реформи, а також вирощування громадянського суспільства. Це було, без сумніву, важке завдання – і керівна еліта, вихідці з провінційної комуністичної бюрократії, загалом не впоралася з ним. Українці ж так і не отримали чіткого уявлення про кінцеві цілі трансформації країни. І поки олігархи намагалися зорієнтуватися й маневрували, шукаючи користі, ситуація в Україні погіршувалась:

Економіка. Протягом 1990-х років ВВП України впав майже на 60 %, а реальний середній дохід на душу населення впав більше ніж на половину. Важка промисловість (гірничо-металургійна й паливно-енергетична, а також хімічна і нафтохімічна галузі) нині складає 58 % від усієї економіки країни, порівняно з 23 % у 1991 році. Частка машинобудування (що включає виробництво обладнання, яке сприяє модернізації та удосконаленню виробничих процесів) впала від 37 % у 1991 до 19 % у 1997 році. Хоча частка експорту у ВВП в останні 3 роки була в межах 55–60 %, структура експорту суттєво погіршилась: металеві вироби, хімічна продукція та продукти сільського господарства є головними статтями експорту, тоді як експорт високо-технологічної продукції занепав. Так, в 2000 році частка виробів важкої індустрії в експорті перевищила 60 %.

Соціальні умови. Тривалість життя в Україні в цілому скоротилася. Загальна кількість населення щорічно зменшується приблизно на 350 тис. осіб. Падіння рівня особистих доходів та почуття загальної невпевненості в майбутньому позначилися на зменшенні кількості шлюбів, зростанні кількості розлучень, покинутих дітей та абортів. Близько 60 % українських сімей мають лише 1 дитину.

Стан довкілля. Економіка збільшила інтенсивність навантаження на довкілля, оскільки зросла її ресурсозатратність та екологічна шкідливість. Наприклад, вуглецеве навантаження (атмосферні викиди вуглекислого газу на одиницю економічного продукту) знизилося у світі більше ніж на 1/3 між 1950 і 1999 рр., тоді як в Україні цей показник між 1992 і 1999 рр. зріс на 29 % і майже в 4 рази перевищив середньо-світовий. Використання енергії в Україні зменшилося в останні 10 років, проте внаслідок більш глибокого спаду в економіці вона залишається набагато менш енергоефективною порівняно з економіками інших індустріальних та посткомуністичних країн (див. малюнки).

Це тривожні тенденції, проте уряд підпорядковує свою політику виключно цілям економічного зростання. Так, наприклад, у 1999 році влада ухвалила закон щодо податкових пільг застарілій гірничо-металургійній галузі (близько половини потужностей з виплавки сталі використовують мартенівський процес, винайдений ще у 1860-х роках). Така політика заохочує збільшення марнотратного споживання природних ресурсів, забруднення довкілля й імпорт енергоносіїв з Росії. Водночас, ці субсидії допомогли гірничій промисловості та металургії зробити значний внесок у зростання ВВП в Україні на 21 % у 2000-2002 роках.

Зрозуміло, що уряд несе відповідальність за таку короткозорість своєї політики розвитку, але й українські бізнесові кола мусять розділити цю провину. Прогрес до сталого суспільства вимагає соціально і екологічно відповідального підпри-ємництва, готового змінювати свою виробничу практику та сприяти формуванню раціонального і дієвого державного регулювання (податки, субсидії, екологічні нормативи, торгівля дозвільними ліцензіями, тощо). Промисловість України особливо потребує ресурсоефективних технологій, систем екологічно чистого і безпечного виробництва, а також ефективного менеджменту у сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів. На жаль, українські промисловці та підприємці – переважно вихідці зі старої номенклатури, що захопили власність у свої руки, – переймаються переважно боротьбою з конкурентами в експлуатації застарілої промислової бази з метою одержання швидких прибутків.

Не дивно, що в Україні політичний вплив ідей сталого розвитку є дуже слабким. Невігластво щодо концепції сталого розвитку, навіть щодо її базових принципів, є типовим в Україні. Висвітлення переваг сталого розвитку та формування почуття нагальності переходу до нього повинні стати ключовими для будь-якої політики, спрямованої на попередження економічних, соціальних та екологічних потрясінь в Україні, що, схоже, можуть виникнути попереду. Прийшов час міняти курс.

Шлях уперед 

Сталий розвиток формує різні виклики у різних частинах світу. Що виділяє посткомуністичні нації, так це залишки архаїчної свідомості комуністичних часів, застарілі економічні структури, традиція хижацької експлуатації довкілля – а також несподівані можливості, що виникли внаслідок раптового колапсу старого ладу та вивільнення економічних та соціальних активів для їхньої реорганізації за новими принципами. Ключовим є, звичайно, питання “За якими принципами?” (Десять країн Центрально-Східної Європи прагнуть приєднатися до ЄС, що ставить їх перед дещо іншими викликами; див. додаток 1. “Вступ країн ЦСЄ до ЄС”).

Коли на початку 1990-х відкрилися двері для нових можливостей, Україна й інші країни постали перед необхідністю фундаментальної та безпрецедентної суспільної трансформації. Відповідь на це у вигляді прийняття і запроваджння політики “Вашингтонського консенсусу” не була творчою і конструктивною. Як наслідок, люди стали біднішими та менш захищеними; країни стали переважно експортерами простих товарів, а не виробниками кінцевої продукції з високою часткою доданої вартості; а якість довкілля продовжує погіршуватися.

Перепрограмування реформ в Україні з метою побудови структури сталого розвитку вимагає, передусім, міцної основи для неї (керівних принципів). Засадничими є три принципи:

Наголос на позитивах. Надто часто проблеми довкілля та сталого розвитку виглядають для пересічних громадян як вибір між розпачем та повною безнадією, з одного боку, та повним вимиранням, з іншого. Джонатан Бернштейн із Стокгольмського Інституту з питань довкілля слушно зауважує, що для того, щоб питання сталого розвитку міцно увійшло до політичного порядку денного держав, воно має бути поставленим не просто як новітня політика охорони довкілля, але як спосіб удосконалити людське життя та покращити добробут у різних його вимірах.

Якісне управління. Це означає зробити владу “прозорою, відповідальною та такою, що залучатиме до процесу прийняття рішень всіх зацікавлених учасників, які будуть брати участь у ньому з повним доступом до відповідної інформації,” – зауважує Бернштейн. Оскільки рівень суспільного капіталу в Україні є незначний, а все суспільство перебуває в стані змін, реформа системи влади є, якщо не передумовою для сталого розвитку, то принаймні процесом, що має відбуватися паралельно. Це дещо ускладнює ситуацію, але також і створює можливості для розбудови широкої суспільної коаліції на підтримку принципових змін.

Пряник, а не батіг. В Україні слід робити більший наголос на стимулах та мотиваціях до сталого розвитку, ніж на адміністративному регулюванні. Окрім того, що стимули мають більш позитивну природу, вони також більш сумісні з ринковими реформами, які необхідні для того, щоб поставити економіку країни на міцний фундамент. До того ж, такі механізми є дешевшими, й, вірогідно, викликатимуть менше опору та менше ігноруватимуться на відміну від командно-адміністративних методів комуністичного минулого, що виявилися неефективними.

Ці засадничі принципи можуть стати фундаментом у розбудові системного підходу, що міг би започатковуватися проектом просвіти щодо сучасних тенденцій і стратегій розвитку. Українцям варто зрозуміти, що нинішня стратегія, – яка покладається на зростання у застарілих галузях важкої промисловості та експорт первинної продукції, – протягом десятиріччя не зможе навіть відновити втрачений рівень життя людей, не кажучи вже про те, щоб забезпечити надійну основу розвитку економіки на довготривалу перспективу. Така кампанія просвіти в Україні має бути спрямована передусім на широку верству професіоналів середнього віку. Як тільки ці нові ідеї укоріняться серед цієї групи, вони зможуть поширитися й на інші верстви.

В сфері економічної політики Україні слід реформувати свою податкову систему згідно з принципами екологічного оподаткування: більше оподатковувати “погане” (використання ресурсів і забруднення) й менше – “добре” (робочі місця і доходи). Як і в багатьох країнах, існуюча податкова система збільшує вартість праці (робочої сили) відносно інших економічних факторів (в Україні соціальні податки на заробітну плату складають до 40 % від розміру зарплати). Вона перешкоджає роботодавцям у наймі працівників, заохочує до неофіційної виплати зарплати готівкою (“в конвертах”), та підживлює тіньову економіку. Водночас, така податкова система робить енергоносії і природні ресурси відносно дешевшими (особливо, коли вони субсидуються), що заохочує марнотратство та створення відходів. Зміни в оподаткуванні мають здійснюватися у фіскально нейтральний спосіб, щоб мінімізувати політичну протидію.

Підвищення енергоефективності є необхідною умовою сталого процвітання України. На щастя, в Україні, як і в інших посткомуністичних країнах, є великий потенціал для підвищення енергоефективності, а значна частина необхідних інвестицій могла б окупитися за короткий час. Відповідна стратегія мала б включати сприяння технологічним удосконаленням, зміни в структурі економіки в напрямку розвитку менш енергоємних галузей, а також зміни моделей споживання енергії.

Україні також слід інтенсивно розвивати свої віднововлювані енергетичні ресурси. Країна має одні з найкращих у світі земель для сільського господарства, а отже вироблене на його основі біопаливо, таке як біомаса, етанол і біодизель, могло б принести потрійну користь: по-перше, воно згорає у більш чистий спосіб; по-друге, його використання зменшило б вразливість сільського господарства до сезонних цінових спекуляцій на паливі, розширило б аграрний ринок та стимулювало б економіку сільської України; і по-третє, зменшило б залежність країни від імпорту енергоносіїв. Багато земельних угідь нині пустує, до того ж існують значні можливості для підвищення продуктивності сільського господарства, а отже Україна могла б відвести значні площі землі для вирощування енергетичних рослин. Інші відновлювані енергоресурси, включаючи вітряні електростанції та міні-гідроелектростанції, також могли б зробити певний внесок до енергозабезпечення України.

Міжнародна спільнота може допомогти, сприяючи розвитку справедливої міжнародної торгівлі. Адже торговельна лібералізація часто веде до деградації природного капіталу. Так, Україна часто вимушена експортувати необхідну їй самій сировину, пов’язану з виснаженням природного капіталу (наприклад, таку як металобрухт і насіння соняшника), що перешкоджає використанню сировини українським бізнесом для виробництва власної продукції з більшим рівнем доданої вартості. Україна має бути вільною у застосуванні спеціальних економічних інструментів з метою захисту національних екологічних і економічних інтересів від негативних аспектів глобалізації. Зокрема, екологічні тарифи могли б застосовуватися для запобігання експорту дефіцитних природних ресурсів – але лише, якщо це не загрожуватиме економічними санкціями з боку Європейського Союзу чи погіршенням відносин із Світовою організацією торгівлі.

Такий підхід орієнтується на принцип покладання на власні сили. Повна ізоляція (на зразок маоістської Албанії часів комунізму) є безглуздою і неможливою. Проте, колишній диктат з боку Москви змінився на тиск і обмеження з боку глобальних економічних сил та структур, що і далі перешкоджають Україні вільно формувати свою національну економіку, яка служила б передусім її народу та інтересам. Покладання на власні сили означає знаходження правильного балансу між відкритістю країни до глобалізації та захистом її національних інтересів, довкілля й ідентичності. Так, наприклад, Україна має бути вільною розвивати свою національну економіку в першу чергу для внутрішнього ринку та робити вибір на користь міжнародної торгівлі лише тоді, коли це однозначно є більш вигідним для неї. Місцеві громади повинні отримати можливість самостійно забезпечувати свої потреби шляхом оптимального використання місцевих ресурсів. Оскільки ж міжнародний інвестиційний капітал надходить передусім від або через фінансові інститути, що орієнтуються на традиційну модель розвитку, то він навряд чи буде доступним для України у значних розмірах або вільним від умов та обмежень, що несумісні з курсом на нову стратегію розвитку. Тож, для досягнення нової якості Україні доведеться максимально спиратися на внутрішні потоки капіталу.

Потрібен лідер 

Очевидно, Україна ще далеко від запровадження розглянутих тут реформ, а нинішня політична ситуація робить прогрес майже неможливим. Сталий розвиток потребує провідника. Проте, лише політичний рух може створити легітимні основи для діяльності реформаторськи налаштованих лідерів і створити необхідний тиск для започаткування справжніх змін. Очевидним кандидатом на роль “лицаря Ланцелота” сталого розвитку могла б бути еко-трудова політична коаліція. Вона мала б, зокрема, посилити існуючі профспілки, визначити спільні інтереси з екологічним рухом та сприяти їх тісній співпраці для підвищення політичного впливу і авторитету ідеї сталого розвитку.

Україна, як і кожна інша країна, постала перед викликом сучасності, що безповоротно відділяє минуле через нові екологічні явища та імперативи, що відкрилися в останні 40 років. Україна має пристосуватися до них та поєднати свої зусилля із зусиллями світової спільноти, одночасно працюючи над забезпеченням своїх національних інтересів. Нинішня криза в Україні насправді дає шанс для радикальних і випереджаючих змін. Тоді як в більшості країн Заходу система не відповідає принципам сталості, але вона, в очах більшості громадян, ще добре працює, в Україні система не працює добре взагалі, окрім як для правлячої еліти, а відтак користується обмеженою довірою. Поєднання економічної кризи та суспільна незакріпленість статус-кво відкривають для України вузьке “вікно можливостей” для зрізання кутів на шляху до кращої, тобто сталої, системи.

Проте, така амбіційна мета вимагає стратегії розвитку, яка б запропонувала чітке бачення шляхів забезпечення добробуту людей і планети на тривалу перспективу. Мабуть, першим завданням еко-трудової коаліції мала б стати суспільна артикуляція такої візії, що була б здатна підбадьорити й надихнути зневірених людей в Україні, – не похмурого заклику до жертовності, а обнадійливої проповіді співпраці у побудові кращого майбутнього. Коаліція також повинна допомогти Україні підтримати сміливих лідерів, які розуміють попередження, “написане на стіні”, та поширять його послання: як комунізм зазнав краху через несприйняття економічної та екологічної правди, так само і капіталізм – як хижацький, так і цивілізований – може бути зруйнований через таку ж сліпоту.

Віктор Вовк, заступник директора Інституту сталого розвитку (Київ), Worldwatch Institute Research Fellow (Вашингтон).

Томас Пру, головний редактор World Watch Magazine.

Джерело:

Red Past. Green Future? Sustainable Development for Ukraine and the Post-Communist Nations

Worldwatch Institute, World Watch, Vol. 16, No. 4, copyright 2003

http://www.worldwatch.org/