Ярослав Мовчан
КІНБУРН: ТЕСТ НА ЦИВІЛІЗОВАНІСТЬ
(ессе)
Кінбурнська коса (півострів) – унікальний природний комплекс, що зберігся у відносно незміненому стані протягом тисячоліть до наших днів.
Розташований на межі суші і моря, лиманів і напівпустель, пов’язаний з ландшафтами Геродотової Гілеї, Кінбурн є останнім на сьогодні притулком для мільйонів живих істот, в тому числі популяцій кількох унікальних для світу і Європи видів.
Через століття буремних подій – розвиток і занепад античних цивілізацій, Отоманської і Російської імперій, добу Козаччини і СРСР, які наклали свій відбиток на його природу, Кінбурн доніс в третє тисячоліття залишки реліктових і ендемічних видів і ценозів, первинних екосистем. Зараз важко переоцінити їх роль як складової гено- та ценофонду біосфери в умовах екологічної кризи, що переживає сучасне суспільство.
Екосистемне значення природних комплексів Кінбурну знайшло відображення в схемі Національної екомережі (формування якої передбачено законами України), оскільки тут перетинаються чотири природні коридори національного рівня: Азовсько-Чорноморський прибережний і морський (широтні, біомно-зональні) та Дніпровський і Бузький (меридіанні, річкові).
Збереженість цих ландшафтів до сьогодні пов’язана з їх специфічністю, оскільки тут широко представлені труднодоступні болотяні, піщані й аквальні еко- та біотопи, а також їх географічною віддаленістю.
Водночас, несталий розвиток суспільства, зокрема й українського, що екологічно-незбалансованим чином вимагає все нових ресурсів і простору, загрожує сьогодні й Кінбурну, тому мова вже йде про його порятунок як природного феномена.
Кінбурн – своєрідний прихисток червоно- та зеленокнижних видів та угруповань, унікальних біо- та екотопів боліт та піщаних гряд, лиманів та озер, лісових оаз-колок (унікальних, бо в інших місцях їх вже „освоїли”. Що з того вийшло, можна побачити в Коблево).
Основні загрози Кінбурну зумовлені чинниками господарського освоєння території: розорюванням і залісненням (з наступними пожежами), знищенням унікальних орхідних полян через їх використання для пасовищ і забудови, розбудовою туристичної інфраструктури. Всі ці види діяльності є небезпечними для вразливої місцевої природи, часто є несумісними з підтриманням тендітної екорівноваги екосистем півострова, і з часом перетворять, якщо не будуть припинені, цю місцевість в пустелю, непридатну для життя навіть людей.
Протягом історичного періоду природні комплекси півострова суттєво змінювалися. Останні такі зміни (радянської доби) були пов’язані зі спробами масового заліснення, яке не всюди було потрібне і не всюди було вдалим. Були ще спроби меліорації, іригації та розвитку сільського господарства, хоча й менш масштабні. На півострові також були створені об’єкти природно-заповідного фонду – ділянки Чорноморського біосферного заповідника та регіонального ландшафтного парку „Кінбурнська коса”. Однак „фішка” сьогодення – приватизація. І це те явище, якому навіть такій, болотяно-піщаній, природі важко протистояти.
Недотримання екологічного законодавства
Слід зазначити, що на сьогодні екологічне законодавство України дозволяє достатньо системно управляти процесами як використання природних ресурсів, так і просторового розвитку, – „на папері”. В „житті” ж йдеться про значні проблеми, пов’язані з впровадженням норм екологічних правових документів.
Так, наприклад, сфера живої природи умовно захищена десятками міжнародних і національних актів, однак практика їх застосування свідчить про регулярну неправову діяльність як громадян, так і державних інституцій різного рівня. Це ж стосується і норм загальноекологічного, галузевого, цивільного і кримінального законодавства – йдеться про закон про екологічну експертизу, Водний і Земельний кодекси, Адміністративно-процесуальний та Кримінальний кодекси тощо. Як результат, влаштовуються чи виникають пожежі, в яких гине все живе, косяться і розорюються орхідні поляни з видами, віднесеними до Червоної та Зеленої книг, а представницькі та виконавчі органи влади поза встановленою процедурою приймають планувальні, розпорядчі та приватизаційні документи.
В частині дотримання вітчизняного екологічного законодавства мова йде про виконання багатьох статей базового закону про охорону навколишнього природного середовища, а також законів про природно-заповідний фонд, про Червону книгу, про тваринний світ, про рослинний світ, про затвердження Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі і власне програми, про затвердження Загальнодержавної програми охорони довкілля Азовського та Чорного морів і самої програми, про екологічну мережу, Водного кодексу, постанови Верховної Ради України від 1992 р. тощо.
Окрім того, мова йде про десятки підзаконних документів – процедурних (порядків, положень, правил, методик, інструкцій), спеціальних (наприклад, щодо Зеленої книги /1997, 2002/) та організаційних, а також про концептуальні документи, схвалені Кабінетом Міністрів України (наприклад, концепція збереження біорізноманіття /1997/), й концепції програм (охорони довкілля морів /1998/ та збереження біорізноманіття /2004/), тощо – всі ці документи все ще не працюють відповідним чином на Кінбурні.
Важливо згадати і положення спеціальних правових документів, які повинні знайти застосування на Кінбурні, – закони про екологічну експертизу та про ратифікацію Оргуської конвенції. Оргуська конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, передбачає широку участь громадян в усіх процедурах, пов’язаних з діяльністю, що впливає на природне середовище. І ці норми ще мають бути втілені в життя.
Можна констатувати, що зазначені документи несуть дух і букву Програми ООН „Порядок денний на 21 століття” (Ріо-де-Жанейро, 1992) і концептуально відповідають підходам Римського клубу щодо засад невиснажливого (сталого) розвитку, а також імплементують в Україні відповідні міжнародні правові документи, стороною яких є Україна, й виконання яких все ще не впроваджено прийнятним чином.
Міжнародний аспект
З огляду на еколого-біологічні й ландшафтно-екосистемні характеристики Кінбурну та беручи до уваги вимоги світових і європейських правових документів у сфері природного довкілля, чинними для України в цій ситуації є:
- Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972, Париж)
- Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища снування водоплавних птахів (1971, Рамсар, Іран)
- Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (1979, Бонн)
- Угода про збереження афро-азіатських мігруючих птахів (1995, Гаага)
- Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995, Софія)
- Конвенція ООН про біорізноманіття (1992, Ріо-де-Жанейро)Конвенція ООН про боротьбу з опустелюванням (1994, Париж)
- Європейська ландшафтна конвенція (2000, Флоренція)Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (1992, Бухарест)
- Протокол про збереження біорізноманіття та ландшафтів Чорного моря до Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (2002, Софія)
- Стратегічний план дій для захисту та відновлення Чорного моря (1996, Стамбул)
Зазначені документи мають безпосереднє відношення до екосистем Кінбурну, частина з них мають дочірні угоди, протоколи (є ще й чинні в Україні загальні міжнародні акти щодо морського довкілля чи юридичних процедур).
Всі ці міжнародні документи порушуються, іноді в кількох статтях чи пунктах.
Слід очікувати, що найближчим часом відповідні міжнародні організації зацікавляться ситуацією на півострові. Ряд видів рослин і тварин знаходяться також в „червоних” списках Міжнародної спілки охорони природи (МСОП-IUCN) та Європейської економічної комісії (UN/ECE).
Тому мова йде про принципову обставину щодо ситуації з Кінбурном – це концептуальні порушення Україною міжнародних довкільних домовленостей політичного характеру. Йдеться як про конкретні положення зазначених вище правових актів, так і про дух фундаментальних політичних документів сучасності:
Декларації конференції ООН про довкілля і розвиток (1992 рік, Ріо-де-Жанейро),
Міністерських декларацій про захист Чорного моря від забруднення (7 квітня 1993, Одеса; 14 червня 2002, Софія),
„Цілей тисячоліття” ООН (2000 рік, Нью-Йорк),
Декларації саміту ООН зі сталого розвитку (2002 рік, Йоганесбург),
Київської міністерської декларації 2003 року, схваленої на Конференції „Довкілля для Європи” представниками 55 держав в Києві.
Окрім того, в Києві було підписано Протокол про стратегічну довкільну оцінку. Цей протокол передбачає зобов’язання держав організувати процедуру оцінки можливого впливу програм, документів різного рівня, будь-якої діяльності в довгостроковій перспективі у зв’язку з можливими наслідками для природного довкілля (наприклад, через 50 років). Це є очевидним велінням часу через обмеженість можливостей екосистем планети, як і планети в цілому, що вимагає системного планування соціально-економічної діяльності з врахуванням природних обмежень. Хоча в Україні це розуміють ще не всі, причетні до впливу на довкілля. І ця невідповідність слів і справ засмучує не менше, ніж неекологічна практика „в натурі”.
Необхідність еколого-економічного підходу
Мова не йде про заборону на господарську діяльність на Кінбурні, а йдеться про потребу її екологізації в умовах вразливих екосистем. Така екологізація, по-перше, передбачена законодавством, міжнародним та українським, по-друге, вона може бути економічно доцільною, по-третє, вона сприятиме збереженню природи півострова для майбутніх поколінь. Базовим чинником має бути максимальне збереження традиційного укладу життя на Кінбурні і вписування в нього цивілізаційних елементів.
Першочерговим кроком мало б стати системне планування діяльності на основі невідкладного створення національного природного парку, в рамках менеджмент-плану якого необхідно охопити всі основні функціональні завдання території, починаючи від природоохоронної. Парк може стати лабораторією іновацій, впроваджувати енергозберігаючі й зелені технології, сонячну і біодизельну енергетику, сприяти легкому туризму, який буде базуватися на материку, не потребуючи важкої інфраструктури на півострові.
В стратегічній перспективності зазначеного переконують сучасні тенденції, коли цінується натуральне і природне, а зелений туризм стає однією з прибуткових сфер зайнятості, вигідним продуктом і послугою, насамперед такі його види як спостереження за птахами і дельфінами.
Це стане реальністю в умовах співпраці місцевих мешканців з управлінцями, екологами, громадськими організаціями, освітянами та журналістами. Місцеве самоврядування може продемонструвати зразок дбайливого відношення громадян до їхнього близького довкілля, пам’ятаючи, що жадібний платить значно більше і що сьогоднішнє бажання отримати легкий і швидкий прибуток коштуватиме дорого – спочатку збіднення природи півострова, а далі – знищення Кінбурну як перлини Причорномор’я, перетворення унікального куточка в смітник.
Спостереження: місцевий колгосп має назву „Свідомість”. Може, Провидіння проявиться, і з’явиться свідомість?
Кінбурн вартий того, щоб бути збереженим для завтрашнього дня. А сьогодні українці – на півострові, в Очакові, в Миколаєві і Херсоні, в Києві і Донецьку – проходять тест на цивілізованість. Ми ж його пройдемо, чи не так, панове?
Післямова.
Після того, як були написані ці рядки, мали місце масові масштабні лісові пожежі (вони пройшли в засобах масової інформації як „пожежі в Херсонській області”). Горів Кінбурн. Горів, як і кілька років тому, чи й ще серйозніше. І ці пожежі – як знак, як символ. Символ того, що за все треба відповідати – і за ліси, посаджені „не там”, і недопалки, кинуті „не туди”, і відсутність повноцінної системи попередження і ліквідації надзвичайних ситуацій (людей, системи інформування і планування, техніки і технологій). І хай нас ці тривожні події спонукають до співпраці заради природи, людей і держави. Ми цього варті.
І ще. В останньому числі журналу „Віче” (серпень, 15/2007), де Кінбурну присвячено цікаві і глибокі матеріали В.Бушанського, Є.Рахновецького та С.Горобець, надруковано, зокрема, статтю під заголовком „Чи візьметься Віктор Ющенко рятувати півострів?”. З огляду на події, що сталися після виходу статті (згадані пожежі), та особисту участь президента в рятувальних заходах, візьметься. Важливо, щоб це не обмежилося гасінням пожежі і щоб уся громада свідомо зберегла Кінбурн і започаткувала тим самим нормальне облаштування життя і на півострові, і в Україні, пам’ятаючи, що природне довкілля – наш шанс на людське життя і сьогодні, і завтра, коли закінчаться нафта, газ і метали, а люди зрозуміють, що гроші не можна їсти. І на той світ з ними теж не пускають, ні з хатинками, ні з джипами.
Хочеться вірити в невідворотність розуміння цього і навернення нашого суспільства до цінностей справжніх, таких як здорові свідомі люди в природному довкіллі.