Версія для друку

Магістеріум НаУКМА з екологічної науки та політики

Курс “Екологічна Економіка” (Ecological Economics)

ЕКОЛОГІЧНА ЕКОНОМІКА ЯК СУЧАСНА ІНТЕГРАЛЬНА НАУКА.

ВИТОКИ ТА ЗАСАДНИЧІ ПРИНЦИПИ.

В.І. Вовк, к.ф.-м.н.

Лекція 1. Історія економічної думки і сімейне дерево “екологічної економіки”

Історичний контекст виникнення економічної науки

Поняття “економікс” в значенні наближеному до сучасного розуміння, тобто як економічна наука, виникло близько 1790 р., хоча його використання для означення мистецтва управління домашнім господарством почалося принаймні на 400 років раніше. Корисно спочатку розглянути історичний контекст, в якому виникла та еволюціонувала економічна наука як дисципліна.

1. Ще якихось 300-400 років тому філософи будували свої системи, що охоплювали природу космосу, суспільний устрій та моральний обов’язок індивіда. Наука виникла як поєднання такого системного мислення з емпіричним аналізом природного світу. Протягом століть дослідники продовжували працювати в рамках інтегрального підходу, що охоплював широку сферу знань (метафізику). Ісаак Ньютон писав на теми релігії, моралі та фізики. Джон Локк зробив внесок у відродження давньогрецької ідеї атомів та розвиток медичних знань, але найбільше відомий роботами з моральної філософії та суспільного устрою. Тож економічна наука виникла у 18 ст. також в рамках цієї інтегральної / міждисциплінарної традиції.

2. В рамках релігійного мислення матеріальний добробут розглядався як одна з винагород за моральну поведінку. Однак після епохи Ренессансу дедалі більше поширювалася думка, що матеріальний добробут є не винагорода, а головна передумова моральної поведінки. В рамках модерного світогляду вважалося, що бідність та дефіцит породжують жадібність та війни, і в цілому перешкоджають людям вести моральне життя. Тож новий погляд полягав у тому, що моральний прогрес вимагає матеріального прогресу. Це означало радикальну зміну поглядів щодо моральності матеріалізму.

Таким чином, економічна наука виникла в епоху, коли індивідуальне прагнення матеріальних благ стало виправданим в суспільній свідомості, виходячи з припущення, що після забезпечення базових матеріальних потреб в їжі, житлі та одязі у людей будуть більш сприятливі умови для морального та суспільного удосконалення. Слід зазначити, що на сьогодні, матеріальний прогрес для більшості людей перетворився на самоціль, а його обгрунтування з позицій суспільної та індивідуальної моралі в основному міцно забуте.

3. На 18 ст. прийшовся початок розквіту природничої науки і її практичного впровадження у вигляді технологій. Індустріальна революція породила надію, що союз науки та технології призведе до панування над природою, започаткує епоху достатку і матеріального добробуту. Наукові і технологічні оптимісти припускали, що фундаментальних законів природи існує не так вже й багато, і що їх пізнання радикально зменшить залежність людей від природи. Зазначимо, що ідея про те, що науковий прогрес неминуче веде до контролю над природою та матеріального достатку, поширена і сьогодні.

Тож економічна думка розвинулася в контексті зазначених моральних, матеріальних та наукових поглядів, або вірувань, а також під впливом великих суспільних зрушень, таких як Американська і Французська революції, що сприяли бурхливому розвитку ринкових механізмів в практичній економіці. Коли економічна наука, що спочатку називалася “політична економія”, еволюціонувала з “моральної філософії“ у другій половині 18 ст. головне питання, що стояло перед нею було таке:

Яким чином індивідуальне прагнення досягти приватних інтересів впливає на досягнення більших суспільних цілей – спільного добра?

Іншими словами, чи можуть особисті бажання людей та їх задоволення працювати на інтереси суспільства в цілому? Відповідь, що її дала "класична економіка" полягала в тому, що ринок срямовує індивідуальну поведінку, начебто “невидимою рукою”, до спільного добра, тобто суспільного блага. 

Приблизно через 100 років, у другій половині 19 ст., з біології та “історії природи” виникла формальна дисципліна “екологія”. Аналогічно до ранньої економічної науки, екологія переймалася питанням:

Як екологічні системи в цілому можуть працювати на спільне благо усіх біологічних видів, що їх складають?

Тож на початку ці дві науки єднало схоже фундаментальне питання. Як ці дві, концептуально доповнюючі дисципліни, опинилися в сучасному гострому конфлікті, є частково предметом нашого розгляду.

“Політична економія” (класична економіка) та природне довкілля

Розглянемо ключові школи та фігури, роботи яких і досі залишаються центральними для вирішення екологічної дилеми. 

“Фізіократи” – група французських суспільних філософів 18 ст., яку можна розглядати як першу економічну школу, вірили в те, що універсальні фізичні закони, які ще не пізнані, можуть визначати природний суспільний порядок і економічні процеси. В їхньому баченні справжня економічна діяльність пов’язана, передусім, з роботою на землі. Фізіократи так ніколи і не з’ясували, як застосовувати закони фізики до економічних систем, але їхнє бачення індивідів як суверенних суб’єктів (агентів) економічної діяльності на взірець фізичних атомів (що відповідало традиції ліберальних суспільних філософів, таких як Гоббс та Локк) з того часу так і залишається домінуючою тенденцією в економічній науці. 

Адам Сміт та “невидима рука” ринку. Засновником сучасної економічної науки став Адам Сміт, який був моральним філософом, а його перша книга була присвячена проблемам етики. Він розглядав суспільство як просту суму індивідуумів (людських атомів) та вважав, що суспільне благо – це сума індивідуальних бажань людей, а ринок автоматично спрямовує індивідуальну поведінку людей до спільного добра – знаменита “невидима рука” ринку Адама Сміта.

Тож погляди Сміта були атомістичні й механістичні, та зберіглися при переході до неокласичної економічної теорії.

На відміну від цього, екологічний світогляд базується на тому, що свою ідентичність люди знаходять через свої стосунки з іншими людьми в спільноті, і що попередня історія кожної громади є важливою і суттєвою для її розвитку. За іронією, “політична економія” морального філософа Адама Сміта зробила мораль менш важливою, давши економічне обгрунтування сприйняттю індивіда як вільного й мобільного суб’єкта, а не члена громади, обмеженого соціальними та етичними зв’язками. Теорія Адама Сміта дозволяла вважати, що суспільне благо не потребує суспільних інститутів поза ринковими, оскільки складається з індивідуальних бажань, які оптимально задовільняються на основі ринкових відносин. 

Томас Мальтус, релігійний інтелектуал та математик, засновник “мальтузіанської школи”. Він пояснив, що поширення війн, голода та хвороб є матеріальним феноменом і не пов’язане з волей Бога. Мальтус помітив, що людське населення зростає експоненційно до того часу, поки достатньо харчів та інших базових засобів для існування. Зростання ж кількості харчів відбувається переважно арифметично за рахунок удосконалення технологій та експансії до незаселених або нових місць проживання. Ця невідповідність темпів, на думку Мальтуса, періодично призводить до глибоких криз, коли люди зазнають впливу голоду і хвороб, можуть починати масштабні війни та руйнувати родючість земель.

Теорія Мальтуса надто примітивна, щоб описувати всю демографічну історію людства, але часом підтверджується в деякі моменти історії та в окремих регіонах світу і, зрештою, ще може підтвердитися в глобальних масштабах нашої планети. В контексті нашого розгляду, важливо, що він вперше сформулював проблему залежності економічного і соціального розвитку суспільства від об’єктивних обмежень, які накладає природне довкілля. 

Давід Рікардо сформулював другу після Мальтуса модель зв’язку економічної діяльності з природним довкіллям, розвинувши теорію земельної (природної) ренти. Він показав, що спочатку обробляються найкращі землі. Зростання населення призводить до екстенсивного розвитку – обробітку гірших земель, та до зростання цін на харчову продукцію, щоб покрити більшу собівартість продукції на гірших землях. Це також супроводжується виникненням прибутку від використання кращих земель (земельної ренти) та економічного стимула до їх інтенсивної експлуатації.

Модель Рікардо також пояснює, чому сучасне агровиробництво базується на інтенсивному використанні мінеральних добрив, пестицидів та великих обсягів викопного палива для сільськогосподарської техніки. Але немає “безкоштовного обіду”, оскільки це призводить до деградації земель, забруднення природного довкілля, виснаження родовищ викопних видів палива і втрати біорізноманіття. Модель Рікардо поширюється й на інші природні ресурси, наприклад родовища корисних копалин, і говорить про те, що найкращі ресурси використовуються, а значить і виснажуються, в першу чергу. 

Теорії Мальтуса і Рікардо зробили класичну економіку дещо похмурою й песимістичною наукою. Обмежена ресурсно-екологічна місткість за Мальтусом і подальше погіршення якості ресурсів за Рікардо різко конфліктували з вірою в нескінченний матеріальний прогрес, що була характерною для 19 ст.  

Джон Стюарт Міль розвинув ідеї Адама Сміта щодо зв’язку між індивідуальною поведінкою та суспільним благом. Зокрема, він показав, що існування конкурентних ринків є критично важливим для збереження індивідуальної свободи. Водночас, як і інші класичні економісти – Сміт, Мальтус та Рікардо – Міль вважав, що вічне зростання економіки неможливе, і навіть небажане. Однак він був менш песимістичним ніж його попередники, які вважали, що, коли зростання рано чи пізно закінчиться через ті чи інші обмеження, більшість людей буде жити на межі задоволення базових потреб існування (прожиткового мінімуму).

Міль вважав, що економіка з часом природно досягне зрілості й перейде до так званого “стаціонарного стану”, що дозволить людям присвятити себе досягненню нематеріальних цілей та якісному удосконаленню свого життя. Він також бачив необхідність соціального розподілу добробуту та розумів, що розподіл результатів економічної діяльності є політичним, а не економічним процесом. Фактично, серед класичних економістів саме Міль був попередником сучасної економічної теорії сталого розвитку.

Народження неокласичної економіки як науки про ринкові системи

Приблизно в середині 19 ст. інтегральна “політична економія” розділилася на два великих табори. 

Одна група зосередилася на ширшій соціальній проблематиці та включала в свій розляд суспільні інститути, соціальну структуру та системи цінностей, зокрема стосунки між класами. Цей табір включав Карла Маркса та інших суспільних реформаторів, а також частину класичних економістів, таких як Джон Стюарт Міль. З часом цей науковий напрямок став маргінальним, поступившись натиску більш вузької дисципліни – економічної теорії, представленої новою неокласичною школою. 

Неокласична економічна теорія склалася близько 1870 р. й визначила засади домінуючого на сьогодні економічного світогляду. В низці своїх засадничих положень вона принципово відрізняється від класичної школи, яка передувала їй.

1) Відкинула трудову теорію вартості. Вартість товара більше не розглядалася як залежна від праці, витраченої на його виробництво, але визначається його дефіцитністю. Вартість прирівнюється до ціни, що визначається ринковою взаємодією попиту та пропозиції.

2) Відсунула на другий план питання довгострокового зростання економіки та сфокусувалася на маржиналістському аналізі – вивченні зв’язку між малими змінами в цінах та обсягах товарів, оскільки економічна діяльність розвивається за рахунок невеликих поступових змін. (Зазначимо, що такий підхід дозволив максимально математизувати економічну теорію.)

3) На відміну від класичної економіки, що мала тісний зв’язок з проблематикою моральної філософії, неокласична економіка прагнула стати ціннісно нейтральною, тобто вільною від оцінок в системі людських цінностей. Претедуючи на статус наукового заняття/ дисципліни неокласична економіка прагнула сформулювати закони для опису економічної діяльності. Люди розглядалися у вузькому баченні як раціональні егоїстичні суб’єкти, які передусім намагаються задовольнити свої бажання і прагнучи цього несвідомо покращують суспільний доборобут. При цьому в економічній діяльності відсутній етичний чи моральний вимір.

Економічна активність на конкурентному ринку з часом призводить до рівноважного стану, який забезпечує максимальну ефективність розміщення ресурсів, що називається оптімумом Парето (Вільфредо Парето – італійський математик-економіст 19 ст.).

В цій елегантній теорії припускається, що всі ринкові гравці мають ідеальну інформацію, вони вільні від інших обмежень й мотивовані виключно прагненням максимального задоволення свої бажань та потреб. Окрім властиво ринкових інститутів, відсутні будь-які суспільні інститути та нехтується роль, яку вони відіграють в соціалізації та приборканні/стримуванні поведінки людей.

Неокласична економічна теорія прагнула стати наукою, взірцем якої була фізика Ньютона. [Фізика, безумовний науковий лідер 19 ст., була локомотивом індустріалізації й дозволяла зрозуміти навіть космос (небесна механіка). Чи був альтернативний орієнтир? Теоретично кажучи, так: еволюційна біологія Чарльза Дарвіна – книга “Походження видів” вийшла у 1859 р. Еволюційна теорія природного відбору по своєму довела свою потугу, як і небесна механіка Ньютона.]

Класичні економісти вважали, що зростання економіки в подальшому приречено на зупинку. Вони також розуміли, що формування економічних систем залежить від випадковостей: від історії та обставин життя конкретних людських спільнот.

Однак неокласичні економісти, наслідуючи ньютонівську фізику, ігнорували роль випадку й обставин та прийняли суто детерміністський світогляд. Фундаментальним методологічним наслідком цього стало, по-перше, прагнення математичної строгості, а по-друге, тенденція до абстрагування від реального світу.

Крім того, наприкінці 19 ст. закріпилася тенденція до спеціалізації та професіоналізації науки. Набула поширення “редукціоністська” парадигма, яка припускає, що світ можна розділити на відносно ізольовані сфери, які можна дослідити та зрозуміти самі по собі, а згодом зібрати докупи, щоб побачити загальну картину.

Зважаючи на дедалі більше ускладнення науки, на той час це була корисна ідея, яка дозволяла розділити сфери дослідження, більш інтенсивно вивчати вужчі проблеми та упорядкувати роботу дедалі зростаючої кількості науковців. Тому дисциплінарна структура науки здавалася цілком логічною та корисною. Водночас, це призвело до скорочення міждисциплінарних комунікацій, та тенденції до вироблення окремими дисциплінами значних термінологічних, методологічних і навіть світоглядних відмінностей.

В сфері економічної теорії це призвело до випадання природних ресурсів (або землі) з класичної тріади факторів виробництва – землі, праці та капіталу, та зростаючої ізоляції економічної теорії від природничих наук.

На це також суттєво вплинула індустріалізація західного суспільства, що звела до мінімуму роль землевласників й висувала на передній план промисловий капітал. Обмеженнями щодо земельних ресурсів можна було знехтувати, а інші природні ресурси не вважалися принципово обмеженими через відкриття нових родовищ та видів сировини (технологічний оптимізм).

Неомарксистська економіка – суспільно-політичні системи.

Заслуга неомарксистської економіки полягає передусім у висвітленні політичного завдання справедливого розподілу як економічного добробуту, так і прав власності на ресурси.

Водночас Маркс, і в особливості його комуністичні послідовники, знехтував проблемою ефективного розміщення ресурсів, що досягається ринком, сподіваючись вирішити її за допомогою централізованого планування. Крім того, ортодоксальне дотримання класичної трудової теорії вартості, яка не враховує вартості природного капіталу, а також гасло “підкорення природи заради побудови комунізму” призвели до значної екологічної деградації в колишніх комуністичних країнах.

Однак розгляд економічних систем як суспільно-політичних в рамках неомарксистської школи зробив визначний внесок у розвиток альтернативних бачень того, як досягається “спільне благо” і суспільний добробут. Зокрема, важливим досягненням економічної науки стало формування таких дисциплін, як “інституційна економіка” та “економіка розвитку”, що наголошує важливу роль суспільних інститутів і цінностей, а також державного регулювання в забезпеченні ефективної роботи ринків і запобіганні ринкових невдач.

Головний економічний інструментарій неомарксистської школи – це перерозподіл доходів за допомогою податків і соціальних програм. Першим прикладом реалізації такого підходу стала державна пенсійна та соціальна система германського канцлера Бісмарка та соціальні реформи в Австрії наприкінці 19 ст., а нині широко практикується в багатьох країнах світу.

Неомальтузіанська економіка – біо-фізичні системи.

Тривалий час неомальтузіанський напрямок був найбільш маргінальним. У 19 ст. слід зазначити деякий інтерес до нього, спричинений розвитком термодинаміки, зокрема роботи українця Сергія Подолинського про роль сонячної енергії та фотосинтеза для економічної діяльності.

Важливими були й роботи Ернста Хакеля щодо основ екології, зокрема визначення екології як вчення про “економіку природи”. Однак, маючи інтелектуальні корені в біології, екологія розвивалася як вивчення економіки природи без включення в розгляд людини і суспільства.

В 20 ст. слід перш за все згадати роботи 1920-40-х років видатного фізика і хіміка, Нобелівського лауреата Фредеріка Содді, який перший відновив питання про глибинний взаємозв'язок біо-фізичного та економічного світів.

Однак справжній розвиток неомальтузіанська економічна школа отримала вже в 1960-70-ті роки завдяки роботам Кеннета Боулдінга, Ніколаса Георгеску-Роугена, Германа Дейлі, а також роботам Римського клубу стосовно ролі ентропії та біо-фізичних обмежень в економіці. Про це більш детально поговоримо в наступній лекції.

Зараз, лише зазначимо деякі наукові свідчення наближення людства до деяких біо-фізичних меж:

·       привласнення людьми значної частки біомаси Землі – сягнуло близько 40% продукції фотосинтезу на суші або 25%, якщо враховувати біомасу океану;

·       наростання зміни клімату і глобального потепління;

·       руйнування озонового шара, що захищає живий світ на Землі від жорсткого космічного опромінення;

·       деградація земель – близько 35% земельних ресурсів планети;

·       втрата біорізноманіття – від 5,000 (консервативна оцінка) до 150,000 біологічних видів на рік при загальній кількості від 5 млн. (консервативна оцінка) до 30 млн. видів.

Заслуга неомальтузіанської економіки (біо-фізичні системи) полягає, зокрема, в тому, що вона висуває додаткову, принципово нову політичну мету – екологічну сталість. Забігаючи наперед, зазначим, що практична цінність інтегральної "екологічної економіки" в тому, що вона пропонує і обгрунтовує теорію і інструменти економічної політики, які спрямовані на досягнення цієї третьої політичної мети поряд з економічною ефективністю (ринкові системи) та соціальною справедливістю (суспільно-політичні системи).

“Економіка довкілля” (Environmental Economics) як складова неокласичної теорії

Історичний розвиток економічної думки призвів до домінування в ХХ столітті неокласичної економічної науки – підходу, що надає перевагу теоретичним побудовам над практичними спостереженнями та ігнорує дані про реальний світ, які не узгоджуються з теорією. Таке бачення віддає перевагу чистоті теорії і її математичному апарату, нехтуючи конкретністю і реалістичністю, й часто критикується як ідеологія “ринкового фундаменталізму”.

В останні десятиріччя традиційні економісти підхопили ідею турбо­ти про довкілля, де головне місце посіла тема “інтерналізації екстерналій (зовнішніх факторів)”, що завдячує піонерським роботам Альфреда Пігу. Під екстерналіями розуміють чинники та явища, які є зовнішніми стосовно ринкового механізму, і тому вони не впливають на роботу ринку та процес ринкового ціноутворення, тоді як насправді вони мають впливати.

Такими екстерналіями можуть бути соціальні та екологічні наслідки економічної діяльності людей, які не відображаються ринковими механізмами і не впливають на визначення рівноважних цін.

Відповідно до логіки Пігу екосистеми належним чином не охороняються в процесі економічної діяльності через те, що їх вартість не включається в ціноутворення, а значить в ринкові сигнали, які визначають економічні рішення індивідульних виробників і споживачів, та економічної системи в цілому.

Інтерналізація екологічних і соціальних екстерналій – це трансформація додаткових витрат, спричинених зовнішніми щодо вільного ринку екологічними і соціальними факторами, у внутрішні витрати виробництва, тобто їх інтеграція в ринкове ціноутворення.

“Економіка довкілля” – це дисципліна, яка базується на неокласичній економічній теорії, й нині широко викладається в університетах, практикується урядами і банками роз­витку, і є переважно мікроекономікою. Вона зосереджується на цінах, і головне питання полягає в тому, як інтерналізувати зовнішні екологічні витрати, щоб досягти цін, які віддзеркалюють повні соціальні гранично можливі витрати. Вважається, що як тільки відповідні ціни досягнуті, проблема довкілля “вирішується” автоматично, оскільки макроеконо­мічний вимір в цьому підході відсутній. Однак така теорія дедалі більше доводить свою неадекватність в якості загального рішення проблем довкілля.

Некоректні припущення неокласичної економіки

Попри всі проблеми, що постали в рамках неокласичної економічної теорії, домінуюча наукова парадигма дотримується кількох сумнівних засадничих припущень.

1) Економіка розглядається як ізольована система, в якій обмінна вартість здійснює кругообіг між фірмами і домашніми господарствами. Нехтується фізична основа економіки, зокрема той факт, що економіка як відкрита підсистема функціонує в межах своєї материнської системи – природного довкілля. Природні ресурси в кращому випадку розглядаються лише як один з факторів виробництва, тобто як внутрішня складова людської економіки. Фундаментальна роль довкілля у постачанні ресурсів та наданні послуг (зокрема таких як поглинання відходів), без яких не може існувати людська економіка, значною мірою ігнорується.

Навіть коли ресурси та послуги, що їх надає довкілля, розглядаються як такі, що мають вартість, вони не вважаються незамінними. Припускається, що капітал, створений людиною, може замінити фактично будь-який різновид природних ресурсів, тобто є майже досконалим замінником природного капіталу. (Для неокласичної економічної школи характерна думка, якось висловлена нобелевським лауреатом Робертом Солоу, що “... світ може, насправді, обійтися без природних ресурсів”.)

2) Не існує ніяких меж зростання, навіть фізичних. Розвиток технологій є тим “вічним двигуном”, що дозволяє подолати будь-який дефіцит природних ресурсів через їх заміну штучними ресурсами, а також шляхом підвищення ефективності технологій. Нескінченне зростання розглядається не тільки як можливе, а й як найкраще, імовірно навіть єдине, рішення проблеми бідності (завдяки “перетіканню благ згори донизу”) й проблеми деградації довкілля. Вважається можливим і логічним екстраполювати в майбутнє попередні тенденції до економічного зростання та збільшення чисельності населення на Землі.

3) Суспільному добробуту відповідає організація суспільства, що грунтується на його баченні як механічної сукупності індивідуалістичних “людських атомів”, які, прагнучи досягти особистих інтересів, через дію ринкових сил неминуче створюють “спільне благо” – знаменита “невидима рука” Адама Сміта. З цього огляду, не має потреби включати в економічний розгляд не тільки екологічні принципи, а й такі суспільні поняття як спільнота, людська взаємодія і взаємозалежність, а також неекономічні (суб’єктивно ціннісні) стосунки людей між собою і між поколіннями, та стосунки зі світом природи, попри всю їх важливість і цінність в реальному людському житті.

Необхідність узагальнюючої теорії для опису “граничних випадків”

Як певне спрощення складного економічного світу людини зазначені припущення неокласичної теорії в минулому виявилися корисними для розвитку економічної науки, зокрема такого напрямку як “економіка довкілля”. Проте обставини, за яких виникла ця спрощена модель, відходять в минуле.  

Герман Дейлі: “Зростаюча частота посилання на зовнішні фактори є най­очевиднішим свідченням того, що дедалі більша кількість реальних фак­тів не відповідає існуючій теоретичній концепції. Коли все більш важливі життєві чинники, включаючи саму спроможність Землі під­тримувати життя, доводиться трактувати як “зовнішні фактори”, то вже явно настав час міняти основи нашого мислення, щоб ми могли розглядати ці критичні питання як внутрішні й центральні.” 

Як деяке наближення до реальності неокласична модель була прийнятною в часи, коли фізичні масштаби людської економіки, і зокрема зумовленого нею ресурсопотоку, були незначними порівняно з відповідними параметрами глобальної екосистеми. Іншими словами, в умовах відносно “порожнього світу”, ненаповненого людьми, їх артифактами і відходами. 

Герман Дейлі: “Неокласична економіка, подібно класичній фізиці, доречна тільки для особливого випадку, коли справедливе припущення, що ми знаходимось далеко від обмежень – від обмежуючої швидкості світла або обмежуючої малості елементарних часток у фізиці, від біофізичних меж ресурсно-екологічної місткості Землі та етико-соціальних обме­жень насичення в економіці. Як у фізиці, так і в економіці класичні теорії працюють не дуже добре в областях, близьких до граничних. Необхідна більш загальна теорія для того, щоб охопити як звичайні, так і граничні випадки. В економіці ця потреба з часом зростає, тому що етика зростання сама по собі гарантує, що випадки, близькі до граничних, все частіше стають нормою.” 

Таким чином, неокласична економіка дедалі частіше постає перед наростаючою і дедалі складнішою проблемою інтерналізації екологічних і соціальних екстерналій – трансформації додаткових витрат, спричинених зовнішніми щодо вільного ринку екологічними і соціальними факторами у внутрішні витрати виробництва, тобто їх інтеграції в ринкове ціноутворення.  

Тож адекватність сучасному світові припущень, що лежать в основі неокласичної економіки та ідеології вільного ринку, сьогодні вже викликає великі сумніви.

"Екологічна економіка" як інтегральна (синтезуюча) наука поєднує підходи і досягнення різних наукових шкіл і дисциплін, та пропонує інший, більш комплексний погляд на економічну діяльність людей в контексті її взаємозв’язків з природним середовищем та людськими спільнотами.

Лекція 2. Парадигма екологічної економіки та її засадничі принципи

"Екологічна економіка" – це новий міждисциплінарний підхід, що інтегрує економічні, екологічні і соціальні аспекти господарської діяльності людини. В основі нової наукової парадигми лежать наступні засадничі принципи.

1. До-аналітичне бачення (парадигма) екологічної економіки

Те, що Томас Кук називав парадигмою, а Джозеф Шумпетер більш образно назвав до-аналітичним баченням, задає загальні рамки для теоретичного аналізу, який має з чогось починатися. Це щось з’являється в результаті до-аналітичного пізнавального процесу, який Шумпетер назвав “баченням”. Важливо, що наступний аналіз не здатен відновити те, що випало з поля зору до-аналітичного бачення.

Бачення неокласичної економіки і, особливо, макро­економіки відповідає відомій діаграмі кругообігу. Те, що “тече по колу”, називають або виробництвом, або споживанням, але обидві ці категорії мають фізичні виміри. Насправді по колу може текти тільки абстрактна обмінна вартість, тобто обмінна вартість, що відокремлена від фізичних вимірів товарів і факторів, які обмінюють­ся. Макроекономіка розглядається, як ізольована система (тобто така, де не відбувається обміну речовини або енергії з її довкіллям), в якій об­мінна вартість циркулює між фірмами і домашніми господарствами замкненим контуром.

Мал. Економіка як ізольована система (неокласична економіка)

Оскільки ізольована система кругообігу абстрактної обмінної вартості не залежить від довкілля, то в рамках такої парадигми не може бути ні проблеми виснаження природних ресурсів, ні забруднення довкілля, ні будь-якої залежності макроекономіки від послуг природи чи взагалі від чогось, що знаходиться поза нею самою. Аналіз не може надати того, що упущено на рівні до-аналітичного бачення, тому логічно очі­кувати, що підручники з макроекономіки будуть мовчати про дов­кілля, природні ресурси, виснаження і забруднення. 

Натомість, до-аналітичне бачення (парадигма) екологічної економіки відповідає моделі, в якій економіка, за своїми фізичними характерис­тиками, розглядається як відкрита підсистема матеріально замкнутої екологічної системи зі скінченними розмірами. Тобто, макроекономіка є відкритою підсистемою екосистеми Землі і функціонує в межах природних (біо-фізичних) обмежуючих факторів.

2. Зв’язок економіки і ентропії та концепція “ентропійного ресурсопотоку”

Фізичні системи.

Перший закон термодинаміки – це закон збереження речовини та енергії.

Другий закон термодинаміки, або закон зростання ентропії, був відкритий у 1824 р. при дослідженні парового двигуна французським фізиком Ніколасом Карно, який помітив, що використання теплової енергії для виконання роботи залежить від температурного градієнту – різниці температур гарячої та холодної частин двигуна. Виконання роботи зменшує різницю температур, і хоча загальна енергія системи зберігається, можливість виконання роботи в системі зменшується.

Інший спосіб сформулювати закон зростання ентропії полягає в тому, що об’єкти та системи з часом мають тенденцію до розпаду. Вони ламаються, руйнуються, розпадаються, зношуються, тобто в цілому переходять від стану більшої упорядкованості та організованості до стану меншої упорядкованості. Оскільки ентропія є мірою безпорядку в системі, то упорядковані системи називаються низькоентропійними, а неупорядковані системи називаються високоентропійними. Ентропія зростає зі зменшенням упорядкованості.

Розпад систем і об’єктів може бути зупинений, а їхня упорядкованість навіть зростати, якщо вони є відкритими, тобто можуть отримувати речовину та енергію ззовні. Навіть закрита система, яка дозволяє лише вхід та вихід енергії (але не речовини), може підтримувати й нарощувати свою упорядкованість. Однак в ізольованій системі безпорядок обов’язково з часом зростає.

Живі системи.

Цей самий закон справедливий для живих систем, які існують лише за рахунок того, що вони

 - імпортують високо-упорядковану сировину, тобто низько-ентропійну матерію, зокрема харчуються, та

 - експортують в довкілля низько-упорядковані відходи, тобто високо-ентропійну матерію, зокрема викидають відходи своєї життєдіяльності.

Далі відбувається рецикляція відходів (високо-ентропійної матерії) в екосистемі Землі. Тож, матерія не створюється живими системами і не знищується, а розщеплюється на частини і знову збирається (упорядковується) в екосистемі.

Видатний фізик Ервін Шредінгер, якось відзначив, що життя можна розглядати як сегрегацію ентропії: “Спосіб, у який живий організм підтримує себе стабільним на високому рівні упорядкованості насправді полягає в постійному всмоктуванні упорядкованості з навколишнього середовища”. Життя створює зони упорядкованості за рахунок збільшення беспорядку у довкіллі. Чому ж в екосистемі в цілому підтримується високий рівень упорядкованості?

Живі системи є відкритими, а екосостема в цілому, як і Земля, є закритими системами, однак не ізольованими. Через Землю та її екосистему проходить постійний потік енергії, який і забезпечує підтримку та нарощування упорядкованості в екосистемі в цілому.

Економічні системи.

Яке відношення має закон ентропії до економіки? Економічна школа фізіократів у 18 ст. не змогла визначити, як застосовувати закони фізики до економічних систем, але мислила у правильному напрямку. Закони термодинаміки мають саме пряме і безпосереднє відношення до економіки, оскільки економічна діяльність є сутнісно ентропійною – основоположна робота Ніколаса Георгеску-Роугена “Закон ентропії та економічний процес” (1971 рік).

Між усією екосистемою та економічною підсистемою відбувається фізичний обмін у вигляді потоку від джерел вхідної низькоентропійної речовини/енергії (ресурсів), до звалищ вихідної високо­ентропійної речовини/енергії (відходів). Кількість речовини в сировині дорівнює кількості речовини у відходах та у виробленій продукції, яка зрештою теж стане відходами, але сировина та відходи якісно відрізняються між собою.

На відміну від кругообігу обмінних вартостей, що відповідає механістичним уявленням, ентропійний ресурсопотік є незворотним і якісним за своєю природою. Ентропія є мірою якісної різниці між корисними ресурсами і непотрібними відходами.

Ентропійний ресурсопотік речовини/енергії є більш фундаментальним, ніж кругообіг обмінних вар­тостей. Ніяка економіка не може в принципі існувати без ентропійного потоку, тоді як можна легко уявити собі економіку без усякого кругообігу обмінних вартостей – наприклад, економіку селян, які самі себе забезпечують і нічим не обмінюються (натуральне господарство). Таким чином, економічна діяльність фундаментально залежить від наявності джерел вхідної низькоентропійної речовини/енергії.

Ці низькоентропійні джерела є двох видів. Перші, пов’язані з сучасним перетворенням потоку сонячної енергії. Другі, пов’язані з корисними копалинами Землі. Перші є відновлюваними ресурсами, другі є невідновлюваними ресурсами.

Суть ідей Георгеску-Роугена сконцентрована в запропо­нованій ним аналогії “пісочного годинника ентропії”. По-перше, пісочний годинник – це ізольована система, в якій немає ні притоку, ні відтоку піску. Всередині склянки не відбувається ні утворення, ні знищення піску; його кількість залишається постійною. Це є аналогом першого закону термодинаміки – закону збереження речовини та енергії.

По-друге, пісок з верхньої камери стікає вниз та накопичується в нижній камері. Пісок у нижній камері вже використав свою можливість падати і, таким чином, виконувати роботу та перетворився на високоентропійну (або відпрацьовану) речовину/енергію. Натомість пісок у верхній камері все ще зберігає можливість падати і відображає низькоентропійну (або невикористану) речовину/енергію. Це – другий закон термодинаміки: в ізольованій системі ентропія, або “рівень використання”, збільшується. Аналогія з пісочним годинником особливо вдала, оскільки ентропія відповідає осі часу в фізичному світі.

Аналогію можна продовжити, якщо вважати пісок у верхній камері запасом низькоентропійної енергії Сонця. Сонячна енергія надходить на Землю у вигляді потоку, величина якого регулюється зву­женою середньою частиною пісочного годинника, що визначає темп падіння піску, тобто потужність надходження сонячної енергії на Землю. Уявімо, що в якийсь попередній геологічний період деяка кількість піску прилипла до верхньої частини нижньої камери. В результаті цей пісок стає аналогом земного запасу низькоентропійної речовини/енергії, тобто ресурсом, швидкість споживання якого люди визначають самі. Люди використовують цей запас шляхом буріння свердловин, через які затриманий пісок може падати на дно нижньої камери.

Люди можуть самі регулювати темп споживання земних запасів низькоентропійної речовини/енергії на відміну від енергії Сонця, яка надходить до Землі з фіксованою потужністю. Люди не можуть “вести розробки” на Сонці, щоб сьогодні скористатись зав­трашнім світлом, але можуть розробляти земні ресурси і вже сьогодні користуватись накопиченою в минулому нафтою.

Таким чином, існує важлива асиметрія між двома низько­ентропійними джерелами. Сонячне джерело має практично нескінченні запаси, але фіксований потік, тоді як земне джерело має обмежені за­паси і (тимчасово) довільний потік.

Аграрні суспільства жили пов­ністю за рахунок притоку сонячної енергії, а індустріальні суспільства почали залежати від додаткових ресурсів, що беруться з обмежених земних запасів.

3. Концепція “масштабу” та еко-ресурсної місткості (“екологічної ватерлінії”)

Під “масштабом економіки” мається на увазі її фізичний масштаб або відносний розмір людської присутності в екосистемі. Оскільки із зростанням економіки розмір екосистеми залишається постійним, то з часом масштаб економіки відносно екосистеми, яка її в собі містить, неминуче збільшується – піонерські роботи Кеннета Боулдінга (1966 рік).

Коли зникає питання про масштаб? У двох випадках:

1) якщо розглядати економічну підсистему як безкінечно малу по відношенню до всієї системи, в результаті чого масштаб втрачає свою доречність, бо ним можна знехтувати;

2) якщо вва­жати економіку рівновеликою всій системі. (Якщо економіка включає в себе геть усе, тоді питання масштабу відносно всієї системи просто не виникає.)

Ці діаметрально протилежні ситуації відпо­відають наоч­ним прикладам Боулдінга, який відрізняв “ковбойську економіку” від “економіки космонавта”. Ковбой в необмежених преріях живе за раху­нок прямого потоку ресурсів від джерела до звалища без потреби щось переробляти. Космонавт у маленькій капсулі живе за рахунок інтен­сивних матеріальних циклів і негайних зворотних зв’язків, які зна­ходяться під повним контролем і підпорядковані його потребам. Для ковбоя масштабом можна знехтувати; для космонавта ж він є всеохопним. Для їх обох немає того матеріального навколишнього середовища, від­носно якого треба визначати масштаб. У кожному з цих полярних випадків масштаб не має значення.

І тільки десь посередині між ковбоєм та космонавтом питання масштабу виходить на перший план. Але, як зрозумів Боулдінг (“Economics of the coming Spaceship Earth”, 1966), середина – це якраз те місце, де ми нині знаходимося.

Відбувається перехід від “порожнього світу” до “наповненого світу”, що породжує наступні питання. Наскільки великою економіка може бути, щоб не зруйнувати екосистему, яка її утримує? Наскіль­ки великою їй слід бути, щоб оптимізувати наше життя?

Зазначимо, що оптимальне розміщення потоку ресурсів певного масштабу в межах економіки – це мікро-економічна проблема, яку вирішує ринок. Оптимальний (або екологічно сталий) масштаб усієї економіки відносно екосистеми – це зовсім інша макро-макро проблема.

Аналогія з завантаженням корабля, запропонована Германом Дейлі. Економічне питання ефективного розміщення ресурсів на мікрорівні аналогічне питанню оптимального розміщення певної кількості вантажу на судні. Але після того, як найкраще відносне розміщення вантажу визначене, залишається питання про його абсолютну кількість, яку судну слід перевозити. Існування певного оптималь­ного розміру вантажу в морській практиці визнається через введення такого поняття, як ватерлінія. Коли рівень води досягає ватерлінії, судно вважається наповненим, тобто воно досягло своєї безпечної вантажо-підйомності. Звичайно, якщо вантаж розміщений погано, то рівень води досягне ватерлінії раніше.

Однак навіть правильно завантажені ко­раблі все одно можуть потонути від перенавантаження, й оптималь­ність розміщення від цього не рятує! Стає зрозумілим, що оптимальне розміщення ресурсів і оптимальний масштаб – зовсім різні проблеми. Головним завданням екологічної макроекономіки є розробка еконо­мічного інструментарію на зразок ватерлінії, який би не давав змоги вантажу економіки затопити наш корабель – екосистему.

Можна розрізнити дві концепції оптимального масштабу.

1. Антропоцентричний оптимум. Передбачає розширення масштабу (тобто зростання економіки) до моменту, коли гранична вигода для людей від створеного ними додаткового фізичного капіталу якраз зрівнюється з граничною витратою природного капіталу, принесеного в жертву цьому зростанню. Всі нерозумні біологічні види та середовища їх проживання оцінюються виключно з практичної точки зору згідно з їх здатністю задовольняти потреби людей. Їхня самоцінність вважається рівною нулю.

2. Біоцентричний оптимум. Інші біологічні види та сере­довище їх проживання зберігаються в більшій мірі, ніж це потрібно з точки зору уникнення екологічної катастрофи або екосистемного зане­паду, та з міркувань їх практичної корисності. При цьо­му визнається, що інші біологічні види є самоцінними, незалежно від їх практичної корис­ності для людей. Таким чином, біоцентричний оптимальний мас­штаб ніші, яку займає людство, буде меншим за антропоцентричний оптимум. 

Значення та взаємний зв’язок перших трьох засадничих принципів екологічної економіки варто підсумувати наступною цитатою.

Герман Дейлі: “Стандартна економіка зростання ігнорує скінченність світу, ент­ропію і екологічний взаємозв’язок, тому що концепція ресурсопотоку відсутня в її до-аналітичному баченні, яке представлене ізольованим кругообігом обмінної вартості, в чому можна пересвідчитись, ознайомившись з першими кількома розділами будь-якого базового підручника. Від фізичного аспекту товарів і факторів у кращому разі повніс­тю абстра­гуються (зовсім не розглядають), а в гіршому – вважають, що він плине у круговерті так само, як і обмінна вартість... Відсутність концепції ресурсопотоку в баченні економістів означає, що економіка не здійс­нює ніякого обміну з навколишнім середовищем. Це, за уявою, само­достатня, самопідтри­мувана ізольована система, гігантський вічний двигун...

Але кожен, включаючи економістів, чудово знає, що еконо­міка бере із довкілля сировину і повертає назад відходи. То чому ж цим безперечним фактом нехтують при розгляді парадигми кругообігу? Справа в тому, що економісти цікавляться лише тим, чого немає в дос­татку. Вони абстрагують­ся від усіх факторів, які не характеризуються дефіцитом або рідкістю. Джерела ресурсів і звалища відходів у навколишньому середо­вищі вважалися безмежними з точки зору потреб економіки, що більш-менш відповіда­ло дійсності під час становлення економічної теорії. Тому це не було та­кою вже необгрунтованою абстракцією. Але було б дуже недоречно продовжувати ігнорувати концепцію ресурсопотоку і після того, як масштаб економіки зріс до такого рівня, коли джерел і звалищ для потоку ресурсів явно не вистачає, навіть якщо ця нова абсолютна нестача не відображається у відносних цінах.”

4. Концепція “природного капіталу”

В екологічній економіці важливу роль відіграє концепція “природного капіталу” саме як економічної категорії.

Виходячи з функціонального визначення капіталу як “фонду, який продукує потік корисних товарів та послуг”, природний капітал – це фонд, який продукує потік природних ресурсів і послуг.

Тож, природним капіталом є, наприклад: родовища нафти в землі, ліквідація яких дає потік викачаної сирої нафти; ліс, що регенерує потік зрубаних дерев; популяція риби в океані, що регенерує потік виловленої риби; чи прісноводний басейн, що підтримує водопостачання. Окрім корисних товарів – природних ресурсів – природний капітал надає людям безліч послуг, які забезпечують господарську діяльність людей, таких як поглинання відходів, кругообіг речовин в природі, самоочистка повітря й водойм, фотосинтез і регенерація кисню, формування грунтів та підтримка їх природної родючості, біорізноманіття й генетичний банк рослин і тварин, рекреаційні послуги тощо.

Таким чином, природний доход, наданий природним капіта­лом, скла­дається з природних ресурсів та природних послуг.

Причому виробничий капітал та природний капітал розглядаються як доповнення, а не замінники.

Неокласична модель (в рамках “економіки довкілля”) припускає, що природний капітал та капітал, створений людиною, є взаємо­замінними, а значить вважає цілком допустимим позбавля­тися природного капіталу, якщо в результаті інвестування створюєть­ся еквівалентна вартість штучного капіталу. (Це називається слабкою сталістю.)

З точки зору "екологічної економіки" природний капітал та капітал, створений людиною, переважно доповнюють і тільки частково замінюють один одного. Таким чином, більш доречною є концепція сильної сталості, коли кожна зі складових повинна утримуватися незмінною (окремо чи разом у певній пропорції), бо продуктивність однієї залежить від наявності іншої.

5. Парадигма “коеволюції”

Екологічна економіка наголошує на коеволюційному розвитку людей та природи, тобто симетричній коеволюції людських систем, таких як цінності, знання, культура, технології і артифакти, та природних систем з їх постійною взаємодією, а також взаємним впливом і адаптацією до змін у цих двох світах.

Приклад: використання дедалі сильніших пестицидів для боротьби зі шкідниками у сільському господарстві не вирішує проблеми, оскільки спричиняє розвиток нових штамів комах з посиленою опірністю до хімікатів. Як наслідок, ми маємо зростаюче забруднення токсичними речовинами харчових продуктів, джерел питної води та інші проблеми. В свою чергу, це стимулює розвиток нових підходів до боротьби зі шкідниками, зокрема інтегрованих методів, та нових підходів до ведення сільського господарства – органічного (екологічного) сільського господарств, тобто виникнення нових цінностей та нової аграрної культури. Цей процес залучає все ширші суспільні групи – фермерів, виробників хімікатів, екологів, політиків, торговельні мережі та споживачів.

Парадигма коеволюції має як мінімум два наслідки в контексті ідеї сталого розвитку людства.

По-перше, еволюція не обов’язково означає прогрес, що забезпечить людям, як кінцевій ланці еволюції, довічне виживання. Зокрема, людина не може вважатися безумовно найбільш успішним біологічним видом. Так, комахи значно перевищують людей за кількістю і сукупною вагою, та вважаються принаймні не менш гнучким та здатним до пристосування, ніж люди. Тривале домінування та успіх не є гарантією вічного виживання, про що свідчить, зокрема, приклад динозаврів.

Тож люди не звільнені від коеволюційного процесу, що підносить одні види та скорочує інші.

По-друге, коеволюційна суть наших взаємостосунків з природою залишає неминучий мінімум непередбачуваності в них. Природний світ не функціонує як велика машина і не може розглядатися механістично. Як природні системи, так і людська матеріальна і духовна культура, є складними і творчими динамічними системами, для яких властиве виникнення випадкових нових елементів та структур.

Тож здатність людини прогнозувати і контролювати природу принципово обмежена. Це зумовлено не браком інформації та науковців для її дослідження, а через те, що обмеженість можливостей пізнання природи є її притаманною внутрішньою властивістю.

А отже, згідно “парадигми коеволюції” спроможність людства до адаптації (пристосування) буде завжди залишатися критично важливою. А це вимагає збереження усіх видів різноманіття в наших стосунках зі світом природи та проведення мудрої політики для збереження різних можливостей в майбутньому перед лицем невизначеності.